Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Глава 34: Синдром Такоцубо

Вони стояли навпроти одне одного, мов дві постаті, вирізьблені з мармуру, що застигли у вічній напрузі. Повітря між ними важчало, густішало, мов туман перед грозою. Світло лікарняних ламп мерехтіло, кидаючи примарні тіні на стіни, мовби сама реальність розгублено коливалася між тим, що було, і тим, що ще мало статися.

Слова, щойно вимовлені, немов відчинили двері у щось глибше. Щось, що вони самі не наважувалися усвідомити. Їхні погляди зіштовхнулися у безмовному поєдинку, у вирі суперечливих почуттів — люті, надії, болю та спокути. Чи справді вони були лише маріонетками в цій історії? Чи, можливо, кожен з них володів силою вирватися з цього мороку?

Габріель насупився, його очі, ще мить тому повні крижаного сарказму, тепер ніби огортала тінь сумніву. Він глибоко вдихнув, ніби намагаючись затамувати у грудях те, що знову починало рости в ньому. Людяність. Та сама, що була похована під шарами болю, гніву і штучно вживлених спогадів.

Меліса, витираючи сльози, що все ще блищали на її щоках, нарешті знайшла в собі сили мовчати. Вона бачила зміни в його обличчі, бачила, як тонкі тріщини пробігли по броні, яку він так довго і так ретельно вибудовував.

За прочиненими дверима стояв чоловік. Його сивина здавалася ще помітнішою під стерильним світлом, глибокі зморшки на чолі утворювали складний лабіринт думок, які нуртували в його голові. Він майже не дихав, спостерігаючи за тим, як Габріель змінюється просто у нього на очах.

Цей момент... Він мріяв про нього. Скільки часу, скільки праці було вкладено у ці експерименти? Скільки довелося стерти, змінити, замінити, поки вони нарешті не отримали цей результат? Але хіба вони очікували, що каталізатором стане саме вона?

Габріель не втратив людяності.

Попри все, що було зроблено, попри все, що вони забрали, він досі міг відчувати, міг чути її голос і не лише розпізнавати його — він міг вірити в нього.

Старший чоловік повільно прикрив двері, даючи їм ще трохи часу.

Можливо, це ще не кінець.

Тиша, що витала між ними, була живою, наповненою важкістю слів, яких ще не виголосили, і відлунням емоцій, що плуталися у повітрі, мов примари забутих почуттів.

Габріель, мов пробуджуючись із довгого кошмару, нарешті зробив крок уперед. Це був не просто рух — це було рішення. Його рука несміливо торкнулася її зап'ястя, а потім, ніби боячись, що вона відсторониться, різко притягнув її ближче. Він відчув, як її тендітне тіло напружилося, як вона завмерла у ваганні, ніби зважувала все — за і проти, усі ризики, всю небезпеку.

А потім щось у ній здалося.

Її руки, спершу нерішучі, огорнули його міцніше, мов боялися, що, відпустивши, вона знову втратить його. І раптом усе, що мучило їх, усі страхи, що вгризалися у свідомість, здалися неважливими. Лише мить, лише дотик, лише тепло двох, хто довго був відчужений від власної людяності.

— Вибач, Мелісо… — Його голос звучав майже зламано, мов іржавий механізм, що намагався запуститися після довгої бездіяльності. — Я не знаю, що зі мною відбувається.

Вона лише сильніше притиснулася до нього, впиваючись в цю мить, ніби боячись, що вона розвіється, мов дим.

— Я знаю, що це важко… Та я хочу бути поряд.

Його очі, що так довго були холодними, мов поверхня замерзлого озера, раптом стали глибшими, м’якшими, і щось у них загорілося — майже згасла іскра людяності, яку він думав, що назавжди втратив. Габріель на секунду відсторонився, але не для того, щоб віддалитися, а щоб наважитися на те, що, можливо, ще вчора здавалося неможливим.

Він нахилився і торкнувся її губ.

Меліса не відсторонилася.

Щось було неправильним у цьому поцілунку, щось заборонене, та вони не могли чинити опір. Їхні душі спліталися у танці, що розгорявся всередині них, мов полум’я, що нарешті отримало доступ до кисню.

Габріель відчув, як голоси, що терзали його, змовкли. Темні шепоти, які завжди висли над його свідомістю, вщухли, наче злякавшись її присутності. Він не знав, що з ним коїться, не розумів, ким він є зараз — продуктом експерименту, уламком чужої волі чи все ж собою. Але він знав одне: поруч із Мелісою він відчував спокій, якого йому так давно бракувало.

Та Меліса мала більше причин для тривоги.

У її серці зароджувалося щось незвідане, трепетне й водночас небезпечне. Вона знала, що не має права вплутувати почуття у те, що мало бути професійним обов’язком, що він — її пацієнт, що вони обидва стоять на межі, за якою тільки ще більше болю.

Вона пам’ятала його холодний погляд. Пам’ятала його жорстокі слова.

І вона боялася, що це може повторитися. І не раз.

***

Наступні кілька днів були майже ілюзорними у своїй гармонії. Здавалося, що час на мить зупинився, дозволяючи їм насолоджуватися звичайністю життя, якої їм обом так бракувало. Меліса майже не покидала палати, ненав’язливо опікуючись Габріелем, ніби це було найприроднішим у світі. Її голос наповнював приміщення теплом, її сміх розчиняв стерильну лікарняну тишу, її присутність стримувала те, що дрімало всередині чоловіка.

Вони обоє вправно грали свої ролі безтурботних людей — жартували, кепкували один з одного, намагаючись не надто заглиблюватися в те, що ховалося за цими масками. Але в душі кожного жила тривога, підступна і нещадна, мов звір, що вичікує у темряві.

— Гей, Габріелю, якщо будеш так їсти, то ніколи не поправишся! — вигукнула Меліса, склавши руки у формі літака й жартома імітуючи політ. — Літак готується до посадки! Пі-пі-пі!

Габріель не втримався й розсміявся. Це був рідкісний звук, майже незнайомий навіть йому самому. Він відкрив рота, приймаючи ложку, наче дитина, яку годують з любов’ю та турботою. Їм обом було легко, ніби ніякого експерименту ніколи не було, ніби не існувало нічних кошмарів, холодних коридорів лабораторій та голосів, що шепотіли у пітьмі.

Та поцілунок залишився поза словами. Вони мовчки домовилися про те, що не будуть згадувати його, що не дозволять собі повторити те, що могло зламати хиткий баланс їхніх відносин.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍