Читати книгу - "Карта днів"

не розмовляв із пані Сапсан.

Вона зробила крок уперед. І схилилася над ліжком, де я лежав.

— Так, пане Портман, це «фуфло». Але необхідність робити вибір між одним «фуфлом» та іншим і є конкретно тим, що робить саму посаду керівника «фуфлом». Конкретно тим, через що ми не залучаємо і ніколи не будемо залучати дітей до прийняття доленосних рішень на найвищому рівні.

Слово «дітей» вона сказала так підкреслено уїдливо, наче кинула ним у наші обличчя.

Я побачив, як Емма нахмурила брови.

— Пані Сапсан? — звернулася вона.

Пані Сапсан різко повернулася до неї та подивилася прямо в очі, наче викликаючи ту на словесну дуель.

— Що таке, панно Блум?

— Ми більше не діти.

— Так, — погодилася вона, — не діти. Ви довели це сьогодні.

Вона повернулася на підборах та гордо покрокувала геть із кімнати.

Після пані Сапсан у кімнаті повисла оглушлива тиша. І тільки коли звук її кроків покинув дім та затих, мої друзі змогли нарешті віднайти свої голоси.

— Ти такий козел, Портмане, — сказав Єнох. — Ти зробив її ще більш чокнутою. Усе триндиш про ту дівку!

— Якби хтось із нас і досі залишався в тій петлі, ми б усі хвилювались, — зауважив я. — То чому ми не повинні хвилюватися за неї?

— Це не наш клопіт, — промимрила Бронвін. — Так сказала пані Сапсан.

— Вони ж не збираються вбивати її або щось іще, — сказав Єнох. — З людьми Ліо їй буде безпечніше, ніж якби вона ховалась від вертольотів у якомусь покинутому будинку.

— Ми цього не знаємо! — відказав я. — Місія полягала в тому, щоб привести її в безпечну петлю, а не просто кинути її абикуди…

— Забудьте про цю криваву місію! — вибухнула Емма. — Немає більше ніякої місії! Місія завершена! Тупа від самого початку місія!

— Згодна, згодна, згодна, — зачастила Бронвін. — Нам слід забути, що це взагалі колись було, та сподіватися, що імбрини нас пробачать.

— Почасти це була і їхня вина! — зауважив я. — Нічого такого не сталося б, якби вони просто сказали нам, що відбувається. Я ж не знав, що вони саме мучились із якоюсь мирною угодою…

— Не намагайся повісити все на імбрин, — сказала Бронвін.

— Вони ставляться до нас, як до ідіотів! — вигукнув я. — Ви ж самі це всі казали!

— Я не знаю щодо тебе, — мовила Бронвін, — але після того, як я побачила, як живуть американці, я рада, що в нас є імбрини, і я ніколи більше не буду на них скаржитись. Тому якщо ми зараз робимо саме це, то на мене, будь ласка, не розраховуйте.

— Я не скаржусь, я просто кажу…

— Ми їм не рівня, Джейкобе. І ти теж. Я маю на увазі, що те, що ти зробив для всіх у Бібліотеці Душ, реально здорово, але тільки те, що ти відомий герой і люди хочуть твій автограф, іще не означає, що ти такий же значний, як імбрина.

— Я ніколи цього й не казав.

— Ну, а робиш так, наче казав. Тому, якщо пані Сапсан хоче зберегти від тебе якийсь секрет, я впевнена, що для цього є вагома причина, і на цьому крапка.

Після цих слів Бронвін розвернулася та вийшла, залишивши по собі ще одну тишу, завислу в повітрі.

— А як щодо решти вас? — запитав я.

— Як щодо нас що? — роздратовано запитала Емма.

— Як щодо вашої незалежності? Прийняття самостійних рішень? Невже це все тепер на вітер, після того як пані Сапсан стала зла на нас, що капець?

— Не прикидайся тупим, — сказав Єнох. — Ми могли почати війну.

— Пані Сапсан має повне право гніватись на нас, — висловила свою думку Емма.

— Я згоден, що до нас часто ставляться, як до дітей, — озвався Мілард. — Але ми вибрали невдалий час, щоб проявити свою незалежність.

— Ми не могли цього знати, — сказав я. — Але тільки те, що ми припустились однієї помилки, ще не означає, що ми повинні тепер зовсім здатися.

— Ні, означає, — запевнив Єнох. — У цьому разі означає. Я збираюсь опустити голову, прочистити кілька димарів та сподіватися, що все скоро повернеться до нормального стану.

— Яка героїчна промова, — відзначив я.

Єнох пхекнув стриманим сміхом, але я бачив, що мої слова його зачепили. Він підійшов до мого ліжка, витягнув із кишені кілька зів’ялих стокроток і кинув їх мені на ковдру.

— Ти також не герой, — сказав він. — Ти не Ейб Портман і ніколи ним не станеш. То чом би тобі не припинити спроби?

І він теж вийшов.

Я наче вкляк від холоду. Просто не знав, що сказати.

— Мені теж краще піти, — буркнув Мілард. — Я не хочу, щоб директорка подумала, що ми…

Що він сказав наприкінці, я не розчув.

— Що? Замислюємо змову?

— Щось таке, — відповів він.

— А як щодо інших? Вони прийдуть мене провідати?

Я не бачив Горація, Г’ю, Олівію і Клер звідтоді, як ми вирушили на операцію, і з того часу, здавалося, уже ціле життя промайнуло.

— Не думаю, — відповів Мілард. — Бувай здоровий, Джейкобе.

Мені не сподобалась така розв’язка. Наче хтось провів між нами лінію, і я стояв по один бік її, а всі інші — по інший.

Мілард вийшов — його піджак і штани плавно вилетіли за двері. Я залишився сам на сам із Еммою — але вона також рухалася вже в напрямку виходу.

— Не йди, — попросив я. Несподівано я відчув шокуючий відчай.

— Мені дійсно треба. Пробач, Джейкобе.

— Це не повинно закінчитись. Це просто тактичний відступ.

— Припини. Будь ласка, — у її очах стояли сльози, і це, як я здогадувався, було через мене. — Повинно. Це повинно закінчитись.

— Нам треба якось подзвонити Ейчеві, поговорити про те, що сталося та що робити далі…

— Послухай, Джейкобе. Будь ласка, послухай! — Вона склала долоні разом, а кінчиками пальців торкнулася своїх губ — молитовно, благально. — Ти не Ейб, — сказала вона. — Ти не Ейб, і я боюся, що якщо ти й далі намагатимешся ним стати, то це тебе вб’є.

Вона повільно повернулася на тлі