Читати книгу - "Карта днів"

* * *

А далі я лежав собі в ліжку, слухав шум вулиці, розмірковував, мріяв, а також розмовляв із Рефеєлом, коли той прийшов посипати мене якоюсь дивною присипкою. Після цього мене понесло кудись на хвилях неспокійного сну. Мої емоції балансували між гнівом та розкаянням. Так, я почувався покинутим друзями — і чи міг я називати їх так після цього? — але частина мене розуміла, чому вони відмовилися стати на мій бік. Вони багато чим ризикували заради мене і мало не втратили все. Я не знав, чи можна в принципі вигнати з дивних, але, думаю, ми тоді підійшли до цього дуже близько.

Я також був злий на Емму — за те, що вона зробила, за те, що вона сказала, та за те, що вона пішла. Крім того, я також запитав себе, чи був розлад наших стосунків саме моєю провиною? Невже це я розбудив у ній старі почуття, яких вона навмисне уникала роками? Якби я тоді так і не проник до бункера Ейба, так і не подзвонив Ейчеві, не вплутав у все це Емму, то чи були б ми й досі разом?

А пані Сапсан? Пані Сапсан могла бути розлюченою, розчарованою та поблажливою, але вона мала причини злитися на мене. Як і мої друзі. Усе те, що я накоїв, було викликане, насамперед, моїм розчаруванням імбринами та гнівом на батьків. Проблема, реально, була в тому, що я спробував вийти в самостійне плавання, до якого був ще не готовий. Дивосвіт виявився надзвичайно складним, зі своїми правилами в кожній окремій його частині, зі своїми традиціями, систематикою та історією, що навіть мої друзі, котрі вивчали їх протягом своїх довгих життів, так і не осягнули все це своїм розумом до кінця. Від новоприбулих вимагали, щоб вони тренувалися та навчались так само наполегливо, як і астронавти, що готувалися до польоту в космос. Але коли петля пані Сапсан була знищена, у мене не було в Дивосвіті іншого варіанта, як випливати та боротися за своє життя самостійно. Дивовижним чином, завдяки певній комбінації тупого везіння, особливого таланту і сміливості моїх друзів, я вижив — навіть вийшов переможцем.

Але везіння — це не те, на що можна покластися, і моя помилка була в тому, що я думав, ніби зможу знову кинутися у вир подій і все якимось чином уладнається саме собою. У нападі враженого самолюбства та діючи повністю на власний розсуд, я знову стрибнув у цю каламутну воду, та ще й на додачу потягнув із собою кількох своїх друзів, що, врешті-решт, виявилось не тільки нерозумним, але й вийшло боком. І я мало не загинув.

Я був недостатньо підготовленим та надто самовпевненим. Я не міг покласти за це провину на пані Сапсан. Тому, реально, я не міг навіть злитися на неї чи на своїх друзів. І чим більше я над цим розмірковував, тим більше мій гнів скеровувався на зовсім іншу людину. На людину, якої тут навіть не було. На людину, яка вже навіть не жила: на мого діда. Він усе моє життя знав, ким я був. Він, як дивний, знав, із чим мені доведеться одного разу зіткнутися. Але він узагалі мене до цього не готував.

Чому? Тому що в четвертому класі я його образив? Тому що я завдав болю його почуттям? Важко було повірити, що він був настільки дріб’язковий. Або це було тому, що, як одного разу припустила пані Сапсан, він намагався захистити мене від болю? Тому що він хотів, щоб я ріс, вважаючи себе звичайним?

На перший погляд, це була прекрасна ідея. І зовсім ні, якщо вивчити її трохи глибше. І він це знав. Він жив тут, у цій складній, кривавій та розділеній Дивній Америці. Якщо він реально приховував від мене правду, щоб захистити від болю, то він мав знати, що в майбутньому це може наразити мене на ризик. Навіть якби до мене ніколи не добралися порожняки, то якась банда дивних американців урешті-решт мене б винюхала. Уявіть собі моє здивування, якби про те, що я дивний, я б дізнався у такий спосіб, коли якийсь безсердечний розбійник схопив би мене, як дикого.

Ейб залишив мене без карти, без ключа, без підказки. Без єдиного натяку на те, яким курсом мені плавати в цій дивній новій реальності. Це був його обов’язок розповісти мені про це, а він не розповів.

Чому він виявився таким безтурботним?

«Тому що це його не турбувало».

Це знов у моїй голові почувся той гиденький голосок.

Я не міг повірити, що його це не турбувало. Мала бути інша відповідь.

І тоді я згадав, що в цьому світі серед живих є ще дехто, хто міг би щось про це знати, — Ейч.

— Рефеєле?

Костоправ заворушився — він спав у кріслі коло вікна, оповитий сіро-блакитним світлом раннього ранку.

— Так, пане Портман?

— Мені треба вибратись із цього ліжка.

* * *

Через три години я вже був на ногах і знову міг рухатись. У мене був фіолетовий синець під одним оком, а мої ребра все ще боліли, але це було набагато кращим результатом, ніж доти; Рефеєл сотворив диво, і я почувався доволі добре. Я повернувся до Панконтуркону Бентама крадькома, наскільки це було можливо, але люди були скрізь — ранкова метушня була в самісінькому розпалі, — і мене кілька разів зупиняли заради автографів. (Мене й досі дивувало кожного разу, коли мене впізнавали. Величезний шмат свого життя я прожив як непримітний ніхто, і тому щоразу, коли до мене підходили, моєю першою думкою було, що вони переплутали мене з кимось іншим.)

Я знав, що не повинен покидати Акр. Я ризикував бути побаченим кимось, хто міг би повідомити про мене пані Сапсан. Але не це було у верхній частині мого списку турбот. Мені вдалося невпізнаним пройти через головний вхід, головний вестибюль та піднятися сходами до коридорів Панконтуркону. Коли ж на вході до Панконтуркону мене таки впізнав реєстратор, я сказав йому, що повертаюся додому, і він махнув мені рукою: проходь, мовляв. Я побіг по коридору — повз заклопотаних мандрівників, службовців на контрольно-пропускних пунктах та голос Шарона, який гримів із відчинених дверей одного з приміщень. Потім я звернув за ріг у коротший коридор, де були мої двері, знайшов комірчину для віників, підписану «тільки а. сапсан і підопічні», та пірнув усередину.

Вийшовши із садового сарайчика,