Читати книгу - "Бавдоліно"

і він пояснив: за їхньої пам'яті, певно, все було не так, але закони царства зазнали змін саме після відбуття Волхвів. Не варто думати, ніби Пресвітер — це єдина особа, яка править століттями, це радше певний сан. По смерті кожного Пресвітера на трон ступає його Диякон. І тоді достойники царства негайно обходять усі родини і за певними чудесними ознаками виявляють хлопчика, не старшого віком, ніж три роки, який стає майбутнім спадкоємцем і названим сином Пресвітера. Родина з радістю віддає дитину, і її негайно відсилають у Пндапецім, де хлопчик проводить дитинство і юність, готуючись заступити на місце названого батька, навчаючись боятися, шанувати і любити його. Юнак говорив усе це зі смутком, бо, казав він, Дияконові судилося ніколи не знати свого батька, ні рідного, ні названого, якого він не побачить навіть на смертному ложі, бо від хвилини смерті Пресвітера до того часу, коли його спадкоємець дістанеться до столиці царства, минає, як він уже казав, принаймні рік.

— Я лише побачу, — казав він, — благаючи, щоб сталося це якомога пізніше, його образ, відбитий на похоронному савані, в який його загорнуть перед похороном, намастивши його тіло олійками та іншими чудотворними субстанціями, що відіб'ють його обриси на тканині. — Тоді він мовив: — Вам доведеться пробути тут довго, і прошу вас, приходьте іноді відвідати мене. Я дуже люблю, як мені описують дива Заходу, полюбляю й чути оповіді про тисячі битв і облог, які, як кажуть, роблять тамтешнє життя вартим того, щоб його жити. Бачу на ваших поясах зброю, набагато кращу й могутнішу, ніж зброя, яка використовується тут, і припускаю, що ви теж провадили війська у бій, як годиться царям, а ми від незапам'ятних часів готуємося до війни, але мені ніколи не траплялося щастя командувати військом у відкритому полі.

Він не те що запрошував — він майже благав тоном юнака, якому запалили ум книжки з описами неймовірних пригод.

— Аби лиш ви надто не втомилися, володарю, — з великою шанобою мовив Праксей. — Нині вже пізно, і ви зморилися; краще буде, якщо ви попрощаєтесь з гістьми.

Диякон кивнув, але з тужливого жесту, яким він прощався з ними, Бавдоліно з друзями зрозуміли, хто владарює тут насправді.

31. Бавдоліно чекає на від'їзд до царства пресвітера Йоана

Бавдоліно розповідав уже дуже довго, і Никита зголоднів. Теофілакт посадив його вечеряти; спершу принесли кав'яр різної риби, після чого йшла юшка з цибулею та оливковою олією, яку подали на тарілці, посиланій крихтами хліба, а відтак — соус з подрібнених молюсків, приправлений вином, олією, часником, цинамоном, материнкою і муштардою. Небагато, як на його смак, але Никита віддав стравам належне. Поки жінки, які вечеряли окремо, вкладалися спати, Никита став далі розпитувати Бавдоліна, нетерпеливлячись дізнатися, чи той врешті дістався-таки до Пресвітерового царства.

— Ти занадто мене підганяєш, мосьпане Никито, а в Пндапецімі ми пробули два довгих роки, і час спершу збігав вельми одноманітно. Про Зосиму не було чути нічого, і Праксей зауважив, що без дванадцятого з нас і без обіцяного дару Пресвітерові нема сенсу пускатися в дорогу. Крім того, щотижня надходили нові невтішні новини: сезон дощів тривав довше, ніж передбачалося, а болото стало ще більше непрохідним, не чути було й про посланців, виряджених до Пресвітера, — може, вони не могли знайти єдину прохідну стежку… Відтак настало поліття, але тут почали ходити чутки, що надходять білі гуни: один нубієць бачив їх десь на півночі, тому нам не могли дати людей, які б супроводжували нас у такій важкій дорозі, і так одне за другим. Не маючи чим зайнятися, ми потроху вчилися розмовляти розмаїтими говірками тих країв і вже знали, що якщо пігмей вигукує «Гекіна деґул», це значить, що він задоволений, а вітатися з ним слід словами «Люмост келмін песо десмар лон емпосо», тобто заприсягтися жити в мирі з ним та його плем'ям; а коли гігант на запитання відповідав «Бодгкоом», це значило, що він не знає; нубійці називали коня «нек», можливо, за схожістю з «некбрафпфар», що означало верблюда, а блемії йменували коня гуїгнгнм, і це єдиний раз, коли ми чули, щоб вони вимовляли звуки, які не є голосними, — отже, для небаченої тварини вони вигадали нечуване слово; одноноги молилися словами «Гай коба», що по-їхньому означало Отче Наш; вогонь у них був «деба», райдуга — «дета», а собака — «зіта».[126] Відправляючи свою службу Божу, євнухи хвалили Господа, співаючи: «Кгондінбас Оспамеростас, камедумас карпанем-фас, капсімунас Камеростас перісімбас простампростамас».[127] Ми ставали мешканцями Пндапеціма, і блемії чи паноти вже не здавалися нам такими відмінними від нас. Ми перетворювались у зграю ледацюг: Борон з Ардзруні коротали дні в суперечках про порожнечу, а Ардзруні якось умовив Ґаваґая познайомити його з одним понцієм-теслею і разом з ним мудрував над тим, чи можна спорудити якусь з його дивовижних помп із самого лиш дерева, без металу. Коли Ардзруні віддавався цій безнадійній справі, Борон разом з Кіотом гасали навскач по рівнині, снуючи химери про Градаль, а водночас сторожко озираючись навколо, чи не видно десь на обрії привиду Зосими. Може, припускав Бойді, він пішов іншим шляхом, зустрів білих гунів, і хто його знає, що він міг їм сказати, адже вони ідоловірці, може, він став переконувати їх напасти на царство… Порчеллі, Куттіка та Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою, які були причетні до заснування Александрії, а отже набули певних будівельних знань, вбили собі в голову, що треба переконати мешканців цієї провінції, що чотири добре збудовані стіни кращі від їхніх шпаківень, і дехто з гігантів, які за фахом видовбували ці комірки в скелях, погодився навчитися, як робити будівельний розчин і виготовляти з глини цеглини, а потім сушити їх на сонці. На околиці міста виросло кілька халуп, але одного чудового ранку виявилося, що їх зайняли без'язикі люди, природжені мандрьохи і дармоїди. Вони спробували прогнати їх, закидавши камінням, але ті ані не думали йти собі. Бойді знай зазирав щовечора в напрямі ущелини, чи не випогоджується. Одне слово, кожен з нас вигадував собі свої розваги, ми вже звикли до їхнього огидного харчу, а насамперед уже не могли обійтися без бурку. Нас потішав той факт, що царство і так у нас під боком, тобто до нього всього лише рік іти, якщо все буде добре, і ми не мусили вже нічого шукати, не мусили питати про дорогу — нам треба було всього лиш чекати, аж євнухи заведуть нас туди відомим їм шляхом. Ми,