Читати книгу - "Бавдоліно"

так би мовити, блаженно розслабилися й щасливо нудилися. Кожен з нас, крім Коландрина, був уже в літах; мені перевалило за п'ятдесят, а в цьому віці люди помирають, якщо вже не вмерли раніше; ми дякували Господові, і, видно, тамтешнє повітря йшло нам на користь, бо здавалось навіть, що до нас повертається молодість, і я виглядав років на десять молодшим, ніж був тоді, коли ми прибули сюди. Ми були сповнені тілесної снаги і духовних лінощів, якщо можна так сказати. Ми вже так ототожнювали себе з пндапецімським людом, що навіть почали із запалом брати участь у їхніх теологічних диспутах.

— Кого ж ви підтримували?

— Насправді все почалося з того, що в Поета стала вирувати кров, і він страшенно страждав без жіночого товариства. Подумати тільки, навіть Коландрино якось без цього обходився, але він був мов янгол небесний, як і його бідолашна сестра. Доказ того, що очі наші звикли до цього місця, я дістав тоді, коли Поет почав мріяти про одну панотію. Його вабили ці її хвилясті вуха, збуджувала біла шкіра, він вважав її вельми гнучкою, а вуста її — гарно окресленими. Він бачив, як десь на полі злягалося двоє панотіїв, і зрозумів, що це, мабуть, неабияка втіха: вони огорнули одне одного своїми вухами і кохалися немов усередині мушлі, і трохи скидалися на ту страву з меленого м'яса, загорнутого у виноградне листя, яку ми куштували у Вірменії. Це, мабуть, чудово, казав він. Але коли він спробував було підступитися до неї, панотія дала йому відкоша, і він захопився однією блемією. Попри брак голови, він вважав, що у неї тонкий стан і манлива піхва, а крім того, як гарно буде цілувати жінку в губи, водночас цілуючи її в живіт. І він почав шукати способів зблизитися з цим людом. Якось увечері він привів нас на їхнє зібрання. Як і інші потвори провінції, блемії не пускали інших створінь на свої бесіди про священні речі, але ми відрізнялися від інших, бо ніхто не вважав, що ми думаємо неправильно, а кожне плем'я вважало нас своїми однодумцями. Єдиним, хто міг не схвалювати наше знайомство з блеміями, був, очевидно, Ґаваґай, але вірний наш одноніг обожнював нас, і що б ми не робили, усе було слушно. Почасти через наївність, а почасти через любов до нас він поступово переконав себе, що ми вчащали на обряди блеміїв, щоб навчити їх, що Ісус був названим сином Бога.

Церква блеміїв розташована була на рівні землі — сам лиш фасад з двома колонами і тимпаном, а решта ховалася в глибині скелі. їхній священик скликав вірних, б'ючи молотком по кам'яній плиті, обмотаній мотузками, яка звучала мов тріснутий дзвін. Усередині виднів лише вівтар, освітлений лампадами, в яких, судячи із запаху, горіла не олива, а масло, можливо, з козячого молока. Там не було розп'ять, ані інших образів, бо, як пояснив нам блемій, що правив нам за провідника, вони вірять (а вони єдині вірять правильно), що Слово не сталося тілом, тому вони не можуть поклонятися образові образу. З тих самих причин вони не можуть сприймати всерйоз і євхаристію, тому їхня служба відбувалася без посвячення дарів. Вони не могли навіть читати Євангеліє, бо була то оповідь про оману.

Тут Бавдоліно спитав, що ж за богослужіння вони відправляють, і їхній провідник сказав, що вони, фактично, збираються на молитву, а тоді обговорюють разом велику тайну фіктивного воплочення, яку їм досі не вдалося вповні з'ясувати. І справді, після того, як блемії, клякнувши, присвятили півгодини своїм дивним вокалізам, священик розпочав те, що вони називали святою бесідою.

Один з вірних підвівся і нагадав присутнім, що Ісус Страстей, може, й справді був не просто видінням, яке мало ввести в оману апостолів, а якоюсь вищою силою, що зійшла від Отця, Еоном, який вселився у вже існуюче тіло якогось галилейського теслі. Ще хтось зауважив, що, можливо, як дехто вважає, Марія справді породила людське дитя, а Син, який не міг просто так стати плоттю, пройшов крізь неї, мов вода крізь трубу, а може, увійшов у неї через вухо. Тоді здійнявся цілий хор протестів, багато хто волав: «Павликіянин! Богомил!», вважаючи, що промовець висловив єретичне вчення, — і його справді прогнали з храму. Третій наважився сказати, що на хресті насправді страждав Киринеянин,[128] який замінив Ісуса в останній момент, але інші зауважили йому, що тоді мав би існувати той, кого замінили. Ні, заперечив вірянин, той, кого замінили, був насправді привид Ісуса, який, будучи привидом, не міг би страждати, а без Страстей не було б відкуплення. Тут знову здійнявся хор заперечень, бо з цього, мовляв, випливає, що людство відкупив той бідолаха з Киринеї. Четвертий нагадав, що Слово зійшло в тіло Ісуса під виглядом голубки в момент хрещення в Йордані, але цілком ясно було, що він переплутав Слово зі Святим Духом, до того ж тіло, в яке воно зійшло, зовсім не було привидом, себто фантазмом, — тоді чому блемії звуться, і слушно, фантазіастами?

Захопившись дебатами, Поет спитав:

— Але якщо невоплоченний Син був усього лиш привидом, чому ж тоді на Оливній горі він упав у розпач, а на хресті вимовив слова, повні жалю? Хіба божественного привида може турбувати, що йому вбивають цвяхи в тіло, яке є чистою видимістю? Він що, усе це вдавав, мов штукар?

Він сказав це, бо гадав спокусити блемію, предмет його кохання, показавши свою проникливість і прагнення до знань, але все це дало якраз протилежний результат. Усі присутні як заволали: «Анатема, анатема!», і друзі наші зрозуміли, що настала пора покинути ці сходини. Отаким-от чином надмірна вибагливість у духовних матеріях не дала Поетові задовольнити свою не вельми вибагливу плотську жагу.

Поки Бавдоліно та інші християни віддавалися цим заняттям, Соломон розпитував усіх пндапецімців, одного за одним, чи не знають вони чогось про загублені племена. Те, що першого дня Ґаваґай згадав про рабинів, дало йому знак, що він натрапив на добрий слід. Але чи то потвори різного поріддя справді нічого не знали про це, чи то тема ця була заборонена, у кожному разі Соломон вхопив шилом патоки. Врешті якийсь євнух сказав йому: авжеж, передання твердить, що багато століть тому через царство Пресвітера Йоана пройшли юдейські спільноти, але потім вони вирішили знову пуститися в дорогу; може, вони боялися, що неминуче вторгнення білих гунів знов примусить їх розпорошитися по світі, і Бог один знає, куди вони подалися. Соломон дійшов висновку, що