Читати книгу - "Страта"

Семироль мовчав; жорстке волосся блищало на сонці, очі сито мружилися, а гладенькій пружній шкірі позаздрила би навіть чепуруха.

Неприємний здогад — як поштовх. Мабуть, Іренине обличчя змінилось, бо Семироль знайшов за потрібне відповісти:

— Так.

— Що — «так»?

— Ви й зараз не уявляєте, наскільки мали рацію... так, я пристосувався. Здається.

На шиї у мула розмірено тенькав мідний дзвіночок. Рек поїхав далеко вперед — мовби підкреслюючи свою непричетність...

Утім, аби оце з’явилася на дорозі перешкода — безкорисливий лицар опиниться тут як тут.

— Дороги тут загалом спокійні, Ірено. І взагалі — відсоток усіляких злочинів супроти життя і власності — вкрай низький... Деяких результатів ваш колишній чоловік таки домігся...

Вона силувано посміхнулася:

— Було б прикро, якби ми з Реком шукали Темного Тлумача... а виявили... вас. Я одного разу вже сприйняла вас за Анджея...

— Не забуду цього до скону, — пробурмотів адвокат собі під ніс.

День стояв ясний і теплий — таке собі лагідне, приязне літо. І тягуче, як пісня в корчмі...

— Ірено, ви тільки подивіться, як гарно. Он той ліс... І гори на видноколі... Мальовнича моделька, правда ж?

Вона машинально кивнула.

— Якщо ви маєте рацію, Ірено, — голос Семироля трохи змінився, — якщо ви маєте рацію, і ми всього лише перейшли з однієї МОДЕЛІ в іншу... Зрештою, яка різниця? Навіть якщо ми не зможемо повернутися...

— Яне...

— Що?

— Я ж бо прийшла не з МОДЕЛІ... Я мушу повернутися додому.

Поскрипували колеса. Ворушив вухами бадьорий мул.

— Ти впевнена, Ірено? Що місце, звідки ти прийшла...

— Так! Я впевнена, і не треба цих натяків... Я знаю моделятора! Яне, я чудово його знаю, і той світ, де я народилася, створив не він!.. Не треба, Яне, я не бажаю цього слухати...

Тиша. Лише щебет птаства.

— Ірено... Там, у себе, ти всього лише початківець, скромний автор. А тут — вже майже володарка дум... Можна сказати, класик. Геніально. Я б не повірив, якби сам не чув, як вони шепочуться про «Розкаяного». Подумай.

...Їй стало страшно.

Усі ці дні, всі ці ночі вона жила лише вірою в швидке повернення. Ну, нехай не так швидко — але НЕОДМІННО. Мета була хоч і далекою, але абсолютно ясною — знайти Анджея, знайти вихід...

А тепер людина, яка чула правду про отой її світ, висмикує з-під її ніг опору! Якби він запитав: чи можливо повернутися? — вона не злякалася б так... але він запитує: ЧИ ВАРТО повертатися!..

— ...Про що мені подумати? — запитала вона так тихо, що не почула власних слів.

Семироль одначе почув.

— У тебе є до кого повертатися?

Вона заплющила очі.

Сенсей, черепаха... Смішно, черепаха навіть не зрозуміє, що її переселили під іншу лампу. У шкільний живий куточок, наприклад. А Сенсей... Так, Сенсея шкода, але ж Ірени немає давно, він устиг змиритися...

А хто ще її чекає? У тому, реальному світі? Карателька? Професор східної літератури? Студенти? Так, вони її люблять, але ж у будь-якому разі забули — через рік після випуску вже не згадають...

А її оповідання... бліда тінь того, що якось дав їй почитати Семироль. Не кажучи вже про «Розкаяного».

«Що скажете, пане Петер?!»

Вона змучено посміхнулася своєму спогаду:

— Тут немає кави, Яне...

— Знайдемо, — серйозно пообіцяв Семироль.

— Яне, ти справді...

— Для початку знайдемо собі притулок. Розшукаємо повитуху... Та навіть лицар Рек прекрасно впорається! Він, схоже, багато чому навчився у своєї няні-костоправки...

Вона усміхнулася якось жалюгідно.

— Яне, мені не хочеться так жартувати... Ми оселимося в дикому замку в горах?.. Згадала — я вже щось таке читала!.. А через кілька місяців з усієї округи збіжаться селюки з осиковими кілками...

— Не збіжаться, — голос Семироля пролунав так упевнено, що Ірена осіклася. — Не збіжаться... Я знаю, як розв’язати цю проблему...

— Схоже, ти вже вирішив її, — сказала Ірена стишено. — Дуже ловко... хитрунів, що хочуть обдурити Провидіння, ти...

— ...вирішивши звернутися до Темного Тлумача, вони вже переступають певну межу... І зробити цей крок їм куди важче, ніж підставити шию. Нам важко зрозуміти, але такі тут звичаї... Так, я беру натурою. І Провидінню плювати — воно сприймає це не як злочин, а як розплату. І з наївністю ідіотів вони ще й винагороджують мене — за добру справу... Суддя, подібний до отих із Провидіння, не протримався б у нашому департаменті й місяця!..

Глухо калатав дзвіночок.

Ірені зробилося холодно. Якось зимно, гидко... зле.

— Паразит, —