Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

Він вичерпався. Настала хвилина, коли доля юнака з його вдачею залежала від випадкової зустрічі. Для нього була необхідна зустріч із людиною, яка скерувала б його в певному напрямку. Таким зустрічним став не хтось із його товаришів, не панотець, не якась там свята людина, а повія.

В одному з перших паризьких автобусів із імперіалом, що ходили від Опери до Сен-Жермен-де-Пре, він помітив ту саму дівчину, з якою випало йому зустрітися в барі «Олімпії». П'єр сів поруч неї, але спочатку не впізнав її. Вони розговорилися і зійшли на першій зупинці. П'єрові кортіло виправдатися в очах цієї дівчини. «Невже ви думаєте, що я вас підозрювала? — вигукнула вона. — Та у вас же й лице не таке! Знаємо ми отих, чого там!» П'єр був зворушений тим, що вона дала поліції навмисне хибні прикмети. Вона служила в кафе по вулиці Ріволі.

Вирішальним для П'єра стало не так знайомство з цією дівчиною, як новий спосіб життя, що до нього він одразу призвичаївся, бо, дістаючи щомісяця грошовий переказ, міг ніде не працювати. І він поринув у гультяйське життя, в життя завсідника підозрілих кубел. Тепер він міг сказати про себе: «Я справжній Костадо». Адже й він ступив на ту саму життєву дорогу, котрою пішли обидва брати, і тим самим колись страшно обурили його. Але вони принаймні ніколи й не важили на душевну шляхетність і не судили інших з висоти власної досконалості, як це завжди робив П'єр; нині, як і старші його брати, він лежить у багні, терплячи ті самі напади низотної хіті. Може, його хтивість була ще важча, іще шаленіша. Але вона не зводилась, як у братів, до простого брутального потягу. Всі пахощі землі вливалися в нього, його кров струмувала в гармонії з земними соками, що підіймалися в жилах рослин, і обличчя, й тіла людські відкривали йому одному грізну красу, якої не дано бачити іншим.

П'єр відчував цю нездоланну владу всього створеного над собою і водночас — своє цілковите безсилля покірно прийняти цю владу. Всі довкола нього йшли за вічними законами й не бачили нічого трагічного в задоволенні свого шалу. Їм не було соромно за своє падіння, їх не принижувала власна розбещеність. А П'єр відчував, що він іде на дно. І ніякі розумні докази не могли похитнути певності, що такі втіхи — смерть для душі. Брудна вода затоплювала йому душу, проникаючи крізь очі, ніздрі, вуха, рот. Яке страждання! Він не міг терпіти життя, що минало в тих самих насолодах, які стали йому необхідніші за хліб і воду.

П'єрові життя було осоружне, а проте він і гадки не мав покінчити з ним. Навпаки, йому дух забивало від жадоби власного існування. Навіть, якби йому викололи очі, все одно він би міцно тримався цього світу, аби тільки слухати порощіння по листю грозового дощу, відчувати пахощі вогкого земного лона, коли над ним підіймається пара. Якби навіть у нього відмерли всі органи чуття, однак залишилися б жадоба жити, цікавість до власного серця, увага до кожного його стуку.

Але він боявся того невідомого, що чекало на нього по смерті. Він вірив у все, що йому втовкмачили в голову з дитинства. Інші поволі звільнялися від того, струшували з плечей тягар забобонів, але найдрібніші зерна, заронені йому в душу, проросли. Йдучи слідами, що їх залишили на густих весняних травах Аттіс і Кібела, він чув безугавні ангельські співи в гіллі дерев, бачив крізь прочинені двері хліва, встеленого пахучою соломою, молоду діву, яка сиділа там, тримаючи на руках дитя, що його буде розп'ято. Ще в колежі кожний стовп, що підтримував у шкільному дворі навіс над майданчиком для ігор, здавався йому зведеним хрестом, з якого, поникнувши головою, дивився на нього розп'ятий, а в класі рами великих вікон на тлі платанового листя, в якому цвірінчали зграї горобців, здавалися тією ж таки шибеницею, яка, однак, не заступала йому земної краси.

Не менше лякала цього молодого язичника й перспектива зречення земних утіх. Досі він завжди уникав священиків, хоча й шанував їх. Він страхався цих божих мисливців і їхніх тенет, якими ловлено людські душі. А тепер він шастав довкола них, немов молода лисиця, яка помирає з голоду і воднораз добре знає, що під лагоминкою заховано пастку. Аж якогось дня випадково попалась йому недавно видана книжка Ренанового[29] внука, а також «Містерія милосердя Жанни д'Арк», яку написав Пегі[30].

На схилі життя нам важко повірити, що на нашу долю змогла б вплинути якась книжка. А проте це істина, повсякденна істина. П'єр запевнив себе, що поєднання хреста і меча ввійшли в його життя ззовні,— тоді як він носив їх у собі, так само як майже вся молодь його часів і його натури; не треба глибоко копати…

Він дійшов простого висновку. В такому віці людину п'янить жадоба розв'язати всі життєві суперечності єдиним розчерком пера. Він підпишеться — і з минулим буде покінчено: з Парижем, з коханкою, з оцим осоружним животінням, із сім'єю (він виїде, не попрощавшись ні з ким, навіть із матір'ю). Він поставив свій підпис, і тепер уже все залежало від інших і від іншого, хто якось уночі привів його в «Олімпію», хто не без таємного наміру поставив його на останньому повороті шляху людини, приреченої на смерть. П'єр вірив, що ці зустрічі посилає нам доля: вони мають потаємне значення, яке нам належить розгадати.

Який спокій приносить свідомість того, що тобі залишається віддатися на волю інших! На волю інших — до кінця випробування… до весни 1915 року, коли йому мине двадцять три роки, і він звільниться від військової служби, і, — так йому здавалося, — відкриє нарешті, хоч і дорогим коштом, таємницю: як на цьому світі доступитися радості.