Читати книгу - "Аутсайдер"

— А може, йому було байдуже, — сказав Ралф. — Серійники інколи доходять до таких крайнощів, незадовго перед тим, як їх упіймають. Банді, Спек, Ґейсі… зрештою всі вони увірили, що самі собі хазяї. Богоподібні. Стали необачні й переоцінили свої сили. Та не скажеш, щоб наш чужинець дуже себе переоцінив, правда? От подумайте. Ми хотіли привести Террі на досудове слухання, потім — до справжнього суду за вбивство Френка Пітерсона попри все, що було нам відомо. Ми були переконані, що його алібі виявиться фальшивкою, яким би залізним воно не видавалося.

«І десь углибині я досі в це вірю. Бо альтернативний варіант перекидає з ніг на голову все, що я знав про цей світ».

Ралфа немов охопила лихоманка, у шлунку стало млосно. Як адекватна людина у двадцять першому столітті могла повірити в існування якогось перевертня? Якщо зважити на чужинця Голлі Ґібні, її El Cuco, то карта бита! Всесвіту краю немає.

— Він уже не такий необачний, — тихо сказала Голлі. — Після вбивства він звик місяцями сидіти на одному місці й перетворюватися. І рушати далі тільки тоді, коли перетворення завершиться чи буде добігати кінця. Я так вважаю, спираючись на те, що встигла прочитати й дізнатися в Огайо. Але звичний перебіг було порушено. Йому довелося тікати з Флінт-Сіті, щойно той юнак довідався, що хтось живе в нього в сараї. Він знав, що туди приїде поліція. Тож перебрався сюди раніше строку, щоби бути ближче до Клода Болтона. І знайшов собі ідеальну домівку.

— Мерісвіллську діру, — сказав Алек.

Голлі кивнула.

— Але він не знає, що ми знаємо. У цьому наша перевага. Клод знає, що там поховані його кузени й дядько, це правда. Але Клоду невідомо те, що чужинець залягає в сплячку на могильниках або десь поблизу, і бажано, щоб там лежали родичі людини, на яку він перетворюється чи з образу якої виходить. Я певна, що саме за цими правилами він і живе. Має так жити.

«Бо тобі так хочеться», — подумав Ралф. Та все одно не міг знайти слабину в її логіці. Тобто якщо прийняти базовий постулат про надприродну істоту, яка має жити за певними правилами — може, за традицією, може, через якісь невідомі потреби, що ніхто з них не зможе осягнути.

— А звідки нам знати, що Лаві йому не розкаже? — спитав Алек.

— Не розкаже, — відповів Ралф. — Мовчатиме заради його ж блага.

Гові взяв і собі ліхтарик і посвітив ним на торохкот­ливий кондиціонер, цього разу вихопивши розсип спектрально-сяйливих відбитків пальців. Він вимкнув ліхтар і мовив:

— А що як у нього є помічник? Скажіть мені на милість. У графа Дракули був хлоп на ім’я Ренфілд. У доктора Франкенштейна — горбун Ігор…

— Поширена хибна думка, — відгукнулася Голлі. — В оригінальній екранізації «Франкенштейна» помічника доктора насправді звали Фріцом, його грав Двайт Фрай. Пізніше Бела Луґоші…

— З виправленням погоджуюсь, — сказав Гові, — але питання залишається: що як в аутсайдера є спільник? Людина, якій наказали відстежувати ситуацію і нас? Це ж логічно? Навіть якщо він не знає, що ми в курсі щодо Мерісвіллської діри, та знає, що ми в безпосередній і незручній для нього близькості.

— Розумію, про що ти, Гові, — погодився Алек, — але зазвичай серійники — одинаки, і найдовше на волі лишаються саме ті, хто не сидить на місці. Є винятки, та я не думаю, що наш хлопака до них належить. Він із Дейтона перескочив у Флінт-Сіті. А якщо відстежити його маршрут до Огайо, то, певно, можна натрапити на вбитих дітей у Тампі, штат Флорида, або Портленді, штат Мейн. Є така африканська приказка: «Найшвидше подорожує той, хто подорожує наодинці». І, з практичного погляду, кого б він найняв на таку роботу?

— Якогось психа, — сказав Гові.

— Окей, — втрутився Ралф, — але де? Він що, просто зупинився в «Психах напрокат» і вибрав собі одного?

— Гаразд, — мовив Гові. — Він сам, коцюрбиться в Мерісвіллській дірі й чекає, поки ми прийдемо та його схопимо. Витягнемо на сонце, чи проткнемо серце кілком, чи все одразу.

— У романі Стокера, — сказала Голлі, — коли піймали Дракулу, то йому відрізали голову й напхали рот часником.

Гові кинув ліхтарик на ліжко і сплеснув руками.

— Теж згодиться. Заїдемо в «Шопвелл» і прикупимо трохи часнику. І різницький ніж, бо ж ми забулися купити в «Хоум Депо» ножівку.

— Я думаю, що цілком вистачить і кулі в лоба, — сказав Ралф.

На мить усі замислились і сиділи мовчки, нарешті Гові заявив, що йде спати.

— Але перед тим мені хотілося б дізнатися, які в нас плани на завтра.

Ралф чекав, що адвоката на цю тему просвітить Голлі, але натомість вона поглянула на Ралфа. Андерсона вразили й зворушили мішки в неї під очима та зморшки, що з’явилися в куточках губ. Ралф і сам уже втомився, але Голлі Ґібні була виснажена і наразі трималася тільки на голих нервах. А зважаючи на її нівроку стриману особистість, це, мабуть, було схоже на прогулянку босоніж по шипах. Чи по битому склу.

— До дев’ятої ранку — нічого, — відказав Ралф. — Нам усім потрібно поспати годин вісім щонайменше, а як вийде — то й більше. Потім ми збираємося, здаємо номери, їдемо до Болтонів і забираємо Юна. Звідти — до Мерісвіллської діри.

— У протилежному напрямку, якщо Клод має думати, наче ми поїхали додому, — уточнив Алек. — Інакше він здивується, чого ми не повернули назад на Плейнвілл.

— Окей, скажемо Клоду й Лаві, що нам спершу треба в Тіппіт, бо… м-м-м, не знаю, бо треба щось іще купити в «Хоум Депо»?

— Слабенька відмазка, — визнав Гові.

— Як звали того копа, який приїздив поговорити з Клодом? Пам’ятаєш? — спитав Алек.

Отак одразу Ралф не пригадав, але всі нотатки у справі мав із собою на айпеді. НÍчого уклад роботи міняти, навіть якщо ганяєшся за бабаєм.

— Його звали Овеном Сайпом. Молодший сержант Овен Сайп.

— Окей. Скажеш Клоду і його мамці — а це те саме, що сказати чужинцю, якщо він справді може читати думки Клода, — що тобі зателефонував молодший сержант Сайп і повідомив, що в Тіппіті шукають чоловіка, за описом схожого на Клода. Через пограбування, чи викрадення автомобіля, чи вторгнення в чужу оселю. А Юн може підтвердити, що Клод усю ніч був удома…

— Як же він підтвердить, якщо спав у «гальтанці»? — спитав Ралф.

— Хочеш сказати, що він би не почув, як Клод свою автівку заводить? Цій колимазі ще два роки тому треба було глушник замінити.

Ралф усміхнувся.

— Таки так.

— Окей, то ми скажемо, що їдемо в Тіппіт усе перевірити, і якщо не отримаємо ніяких наводок, то летимо назад у Флінт-Сіті. Згода?

— Згода, — сказав Ралф. — Тільки треба пересвідчитись, щоб Клод не вгледів цих бісових ліхтариків і касок.

  15

Минула одинадцята вечора, а Ралф усе лежав на провис­лому ліжку у своєму номері, розуміючи, що треба вже вимикати світло, та все одно цього не робив. Він устиг зателефонувати Джинні й пробазікав із нею майже півгодини: трохи про справу, трохи про Дерека,