Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

жахливим, так довго замовчувався і такою великою мірою позначився на демографії, психології та політиці України, він і донині продовжує впливати на способи мислення українців та росіян як про самих себе, так і один про одного як в очевидний, так і ледь помітний способи. Покоління, котре зазнало голоду, завжди жило спогадами про минуле. Проте трагедія продовжує впливати навіть на дітей та онуків безпосередніх жертв і призвідців голоду.

Також залишається актуальним питання ліквідації національної еліти України в 1920-х — 1930-х роках — провідних науковців, письменників, політичних діячів країни та власницьких соціальних верств. Навіть досі, через три покоління по тому, багато політичних проблем України, включно з широкою недовірою до держави, слабкими національними інституціями та корумпованим політичним класом, можна безпосередньо пов’язати з втратою по-революційної патріотичної еліти. У 1933 році чоловіків і жінок, які могли б очолити країну, людей, яких поважало населення, різко прибрали зі «сцени». Ті, хто їх замінив, були переляканими, мовчазними і слухняними. Їх добре навчили бути обережними, обачними й покірними. Державу почали боятися, а не поважати: політиків і чиновників вже ніколи не розглядали як державних службовців, які працюють для громадян. Політична пасивність, поблажливість до хабарництва, а також поширена зневага до державних установ, навіть демократичних — усі ці сучасні політичні патології в Україні закорінені саме в 1933 році.

Русифікація, що почалася після голоду, також залишила свій слід. Через те, що в СРСР відбувалося систематичне нищення української культури та історичної пам’яті, чимало росіян до цього часу не вважають Україну окремою державою, яка має власне минуле. Багато європейців і досі погано усвідомлюють те, що Україна взагалі існує. Лояльність самих українців є складною й неоднорідною. Ця двозначність інколи виливається в цинізм і апатію. Ті, кому байдуже або мало цікавляться історією свого народу, навряд чи зроблять життя в країні кращим. А ті, хто не відчуває жодної громадянської відповідальності, не так зацікавлені у припиненні корупції.

Сучасні мовні проблеми в Україні також походять з 1930-х років. Іронія в тому, що, намагаючись знищити українську національну ідентичність та українську мову, Сталін тільки зміцнив зв’язок між ними. У результаті наріжним каменем сьогоднішніх мовних дебатів є питання національної ідентичності. Україна насправді є двомовною країною — більшість людей знає обидві мови, але ті, хто віддає перевагу тій чи іншій мові, регулярно скаржаться на дискримінацію. Визнання російської мови «офіційною» в кількох областях означало дозвіл на її використання в судах та урядових установах, і призвело до протестів. Після подій Майдану в 2014 році український уряд спробував скасувати цей закон, однак на той час йому так і не вдалося цього зробити. Проте підтримувані Росією «сепаратисти» використали цю спробу для виправдання російської інтервенції в Україну. Претензії Росії щодо мовної політики та її зазіхання на суверенітет України викликали зворотну реакцію. Якщо в 2005 році менш ніж половина українців послуговувались українською як основною мовою спілкування, то в 2015 українській мові віддали перевагу дві третини населення.[1298] Завдяки натиску Росії нація об’єдналась довкола української мови, чого не було ще з 20-х років минулого століття.

Якщо вивчення голоду допомагає пояснити сучасний стан речей в Україні, воно також проливає світло на ті погляди в сучасній Росії, багато з яких закорінені в минулому. Ще від часів революції більшовики знали, що вони є меншістю в Україні. Щоб підкорити більшість, вони застосовували не тільки надзвичайне насильство, а й недоброчесні та підступні форми пропаганди. Голодомору передувало десятиліття того, що ми тепер називаємо «мовою ворожнечі», тобто мовою, за допомогою якої одних людей маркували як «відданих» радянських громадян, а інших — як «ворогів», «куркулів» — тобто привілейований у минулому клас, який доведеться знищити заради народної революції. Ця ідеологічна мова виправдовувала поведінку чоловіків і жінок, які допомогли організовувати голод на місцях, конфісковувати їжу в родин, які потерпали від голоду, міліціонерів, які заарештовували й вбивали своїх співгромадян. У таких діях вони знаходили моральне та ідеологічне виправдання. Дуже мало з тих, хто організовував голод, вважали себе винними: навпаки, вони були переконані, що селяни, котрі помирали, це — вороги народу, небезпечні злочинці, яких необхідно позбутися заради прогресу.

Через вісімдесят років російська ФСБ, інституційна наступниця КДБ (який в свою чергу був наступником ОГПУ), продовжує демонізувати своїх противників за допомогою пропаганди та дезінформації. Змістове наповнення та форма мови ворожнечі щодо України змінилися, але наміри тих, хто її застосовує — ні. Як і в минулому, Кремль використовує цю мову, щоб налаштувати людей один проти одного, щоб поділити членів суспільства на громадян першого та другого ґатунку, щоб роз’єднати народ і відвернути увагу від нагальних питань. У 1932–1933 роках радянські ЗМІ описували співробітників ОГПУ які працювали з місцевими активістами, як «відданих більшовиків», борців з «петлюрівцями», «куркулями», «зрадниками» та «контрреволюціонерами». У 2014 році російські державні ЗМІ зображали російський спецназ, який здійснив вторгнення до Криму та Східної України, як «патріотів-ополченців», котрі ведуть боротьбу з «фашистами» та «нацистами» з Києва. Надзвичайно потужна дезінформація містить вигадки на кшталт історії про розп’ятого хлопчика, з фальшивими світлинами, проте її транслюють російські державні ЗМІ по всьому світу. Дух цієї дезінформаційної кампанії, хоча й набагато винахідливіший порівняно з тим, що міг придумати Сталін в епоху, коли ще не існувало електронних ЗМІ, у своїй сутності однаковий.

Через вісім десятиліть також можна почути відлуння сталінського страху перед Україною, а точніше страх перед заворушеннями, що поширюються з України до Росії. Сталін постійно говорив про можливість втрати контролю над Україною та про змову поляків й інших іноземних сил для захоплення країни. Він знав, що українці не довіряли сильній центральній владі, що колективізація не матиме підтримки серед селян, глибоко прив’язаних до своєї землі та традицій, і що український націоналізм був тією стимулюючою силою, котра здатна кинути виклик більшовизму, ба більше — зруйнувати його. Суверенна Україна могла перешкодити радянському проекту, не тільки залишивши СРСР без зерна, а й позбавивши його легітимності. Україна століттями була російською колонією, але українська та російська культури залишалися тісно переплетеними, російська та українська мови — близькоспорідненими. Якби Україна відкинула як радянську систему, так і її ідеологію, це могло б поставити під сумнів увесь радянський проект. Саме це й відбулося в 1991 році.

Сьогоднішнє керівництво Росії дуже добре знає цю історію. Як і в 1932 році, коли Сталін сказав Кагановичу, що його найбільшим клопотом є як «не втратити» Україну, теперішній уряд Росії також вважає, що суверенна, демократична, стабільна, культурно й економічно пов’язана з Європою Україна загрожує інтересам російських