Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

собі посилатися на завищені цифри жертв Голодомору. Незважаючи на те, що українські науковці (за деякими винятками) дійшли згоди щодо цифри близько 4-х мільйонів загиблих, можна і досі почути навіть і про 10 мільйонів смертей.[1290] Кондрашин також мав рацію, зауваживши, що Пензенська область, як і Україна, була регіоном, відомим під час Громадянської війни потужним селянським повстанням (яке так розлютило Леніна в 1918 році), тому стала особливою мішенню для радянської держави.[1291]

Отже, «особливий» голод у Пензі заслуговує на докладніше дослідження. Не менш важливим є й більш глибоке вивчення голоду в Казахстані, де надзвичайно високий рівень смертності вказує на щось набагато більше, ніж звичайну недбалість керівництва. Однак це не повинно заперечувати необхідності визнання особливих обставин голоду в Україні. Як продемонструвала ця книга, історичні докази включають накази, спрямовані винятково на Україну, зокрема закриття українського кордону, занесення на «чорні дошки» та беззастережне пов’язування провалу хлібозаготівлі з українізацією. Демографічні дані також засвідчують, що в ті роки в Україні померло більше людей, ніж в будь-якій іншій частині Радянського Союзу.

Під час публічних дебатів з українським істориком Станіславом Кульчицьким сам Кондрашин написав, що Сталін розглядав продовольчу кризу 1932 року як «нагоду для розправи»:

голод 1932–1933 років та загальна криза економіки України дали привід сталінському режимові вжити превентивних заходів проти українського національного руху, а також, у перспективі, проти його можливої соціальної бази (інтелігенції, частини держапарату, селян).[1292]

Приблизно такими є й аргументи більшості українських істориків, і цієї праці зокрема. Відтак різниця між «російськими» та «українськими» науковими тлумаченнями голоду не така вже й велика, як це іноді подають.

А втім, політизація дебатів про голод спричинила відмінність у його розумінні між українським та російським суспільствами як у російсько-українському контексті, так і в самій Україні. Ющенко часто говорив про голод і обережно ставився до вшанування пам’яті жертв. Його опонент і наступник, «проросійський» Президент Віктор Янукович, якого було обрано за відкритої російської фінансової та політичної підтримки, різко змінив цю політику. Янукович видалив посилання про Голодомор з веб-сайту Президента, замінив директора Українського інституту національної пам’яті на комуніста-історика й припинив пов’язувати термін «геноцид» з описом голоду.

Янукович продовжував говорити про голод, але як про «трагедію», і навіть «Армагеддон», хоча часто вживав слово «Голодомор», яке вказує на штучну природу голоду. Він також проводив щорічні церемонії вшанування пам’яті жертв, не заважав роботі в архівах і не переслідував дослідників (як це приблизно в той же час робив Президент Володимир Путін в Росії), хоча багато хто в Україні побоювався, що Янукович так вчинить.[1293] А проте, зміна Президентом самої тональності й акцентів розлютила його політичних опонентів. Зокрема, відмову від вживання слова «геноцид» громадськість сприйняла як потурання вимогам Росії. Показово, що Президент Медведєв відвідав Меморіал Голодомору в Києві лише в 2010 році за часів президентства Януковича. Можливо, він представив це як жест «винагороди» за зміну тональності українського Президента. Одна група громадян навіть намагалася притягнути Януковича до суду за «заперечення геноциду».[1294] Його катастрофічне президентство стало наслідком усієї попередньої політики, включно з недооцінкою і применшенням Голодомору. Він систематично дестабілізував роботу українських політичних інституцій і займався корупцією в неймовірних масштабах. Янукович утік з країни після того, як підконтрольна йому міліція розстріляла понад сто мітингувальників на Майдані в лютому 2014 року.

Без сумніву, недобра слава Януковича позначилася на публічних історичних дебатах. Завдяки політиці, вибудованій довкола поняття «геноцид», воно стало своєрідним випробувальним тестом для українських політиків: цим терміном послуговувались представники одних політичних партій і, навпаки, інші політичні діячі відмовлялися вживати його привселюдно. Проблема загострилася навесні 2014 року, коли російський уряд своїми діями створив карикатуру на геноцид: під час вторгнення Росії до Криму та Східної України підтримувані нею сепаратисти та російські політики в один голос заявили, що незаконна інтервенція — це захист від «культурного геноциду», нібито здійснюваного «українськими нацистами» проти російськомовного населення України.

Із загостренням конфлікту з Росією почастішали нападки на історію та історіографію історії голоду. У серпні 2015 року сепаратисти вирішили демонтувати пам’ятник жертвам голоду в окупованому східноукраїнському місті Сніжному — тому самому місті, звідки роком раніше була запущена ракета «БУК» у літак «Малайзійських Авіаліній» (MH17), унаслідок чого всі пасажири загинули.[1295] У серпні 2015 року російський державний пропагандистський веб-сайт «Sputnik News» опублікував статтю англійською мовою «Holodomor Hoax» («Містифікація Голодомору»), в якій представлено погляди, що нагадують старі радянські заперечення голоду. Сам голод потрактовано як «один із найвідоміших міфів і токсичних компонентів антирадянської пропаганди XX століття». Навіть процитовано давно дискредитовану книгу Дугласа Тоттла «Шахрайство, голод та фашизм».[1296] Описувані Тоттлом зв’язки між істориками голоду — нібито українськими нацистами та «антирадянськими силами Заходу» — знову стали вигідними для Росії у її спробах подати українців як «нацистів».[1297]

У 2016 році давні аргументи повернулися. Російська держава знову все повністю заперечувала: Голодомору не було і тільки «нацисти» можуть стверджувати про його існування. Такі аргументи настільки ускладнили використання слова «геноцид», що його вживання в будь-якому російському або українському контекстах починає видаватися контроверсійним. Люди виснажені постійною полемікою, ймовірно саме цього і прагнула досягти критика Росією історіографії історії голоду.

Проте дискусії про геноцид, такі запеклі ще десять років тому, припинилися й через інші причини. Численні докази свідчать про те, що сьогодні менш важливо, чи голод 1932–1933 років називатимуть геноцидом, злочином проти людства або просто актом масового терору. Незалежно від визначення, це була жахлива війна уряду проти свого народу. Таких воєн у XX столітті було кілька, і не всі з них вписуються у чіткі юридичні визначення. Те, що голод був, що він був навмисним, і що він був частиною політичного плану, спрямованого на те, щоб підірвати українську ідентичність — з цим погоджуються все ширші кола як в Україні, так і на Заході, незалежно від того, чи підтвердить це міжнародний суд.

Поступово суперечки щодо голоду стають менш важливими для українців. Насправді, правові докази стосовно голоду та геноциду часто були підставами для обстоювання позицій України, її суверенітету та права на існування. Тема голоду стала аргументом на право України мати окрему національну історію та свою власну національну пам’ять. Проте тепер, через більш ніж чверть століття незалежності, дві революції та російське вторгнення, котре Збройні Сили України змогли зупинити — зробили суверенітет фактом (а не теорією), котрий не потребує історичного обґрунтування чи взагалі будь-якого виправдання.

Через те, що голод в Україні був таким