Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

обернувся до Даладьє і наполегливо глянув на нього. Та Даладьє не відповів; він був пригнічений і немовби аж постарів ураз. Масарик помітив, що в кутику вуст у нього стримить згаслий недопалок.

— Таке застереження нам обіцяли, — твердо сказав Масарик.

— В певному розумінні, — озвався Леже, — ця стаття може розглядатись як застереження, про яке ви кажете. Але потрібно бути скромним, бодай напочатку. Питання гарантії ваших кордонів належатимуть до компетенції міжнародної комісії.

Масарик коротко зареготався і склав руки на грудях.

— Сьомий пункт, — прочитав Мастний. — Буде право вибору яке дозволятиме бути долученим до теренів, які передаються, або ж вилученим із них.

Цей вибір має бути зроблений упродовж шести місяців від дня цієї угоди.

8. Чехословацький уряд звільнить упродовж чотирьох тижнів від дня підписання цієї угоди всіх судетських німців, які того забажають, від служби у військових формуваннях або ж у поліційних підрозділах.

Упродовж того ж терміну чехословацький уряд звільнить німецьких в'язнів у Судетах, які відбувають покарання за політичну діяльність.

Мюнхен, 29 вересня 1938 року.

— Ну от, — сказав він, — отак.

Він глянув на листок, немовби ще не скінчив читати. Чемберлен широко позіхнув, а потім почав стукати по столу.

— Отак, — знову сказав Мастний.

То був кінець, Чехословаччина 1918 року перестала існувати. Масарик провів поглядом білий листок, що його Мастний поклав на стіл; потім він обернувся до Даладьє й Леже і пильно глянув на них. Даладьє осів у фотелі, опустивши підборіддя на груди. Він дістав з кишені цигарку, якусь мить розглядав її, а потім поклав назад у пачку. Леже трохи зашарівся, вигляд у нього був нетерплячий.

— Чи чекаєте ви, — поспитався Масарик в Даладьє, — на декларацію або ж відповідь від мого уряду?

Даладьє не відповів. Леже понурив голову і хутко відказав:

— Пан Муссоліні мусить повернутися до Італії сьогодні вранці; в нас дуже обмаль часу.

Масарик знай дивився на Даладьє. Він сказав:

— Навіть без відповіді? Чи мушу я розуміти це так, що ми зобов'язані погодитися?

Даладьє кволо махнув рукою, а Леже відповів із-за його спини:

— А що вам іще залишається?

Вона плакала, одвернувшись обличчям до стіни; плакала вона мовчки, і її плечі тряслися від ридань.

— Чому ти смієшся? — невпевнено поспитався він.

— Тому що ненавиджу вас, — відказала вона.

Масарик підвівся, Мастний теж. Чемберлен позіхав, аж йому щелепи судомило.

П'ЯТНИЦЯ 30 ВЕРЕСНЯ

Невисокий солдат підійшов до Здорованя Луї, вимахуючи газетою.

— Мир! — сказав він.

Здоровань Луї поставив відро.

— Що-що, хлопче?

— Мир, кажу тобі!

Здоровань Луї підозріливо глянув на нього.

— Миру не може бути, тому що не було війни.

— Угоду підписали, драбуго! Он у газеті, сам глянь.

Він простягнув йому газету, та Здоровань Луї відштовхнув її.

— Я ж не вмію читати.

— Ох і телепень! — з жалем сказав хлопчина. — Гаразд, поглянь на фото.

Здоровань Луї з огидою взяв газету, підійшов до вікна стайні й глянув на знімок. Він упізнав Даладьє, Гітлера й Муссоліні: вони виглядали мов гарні друзі.

— Оттак-пак! — сказав він. — Оттак-пак!

Насупивши брови, він глянув на хлопчину, а потім зареготався.

— От і помирилися! — регочучи, сказав він. — А я навіть не знав, чому вони посварилися.

Солдат засміявся, і Здоровань Луї засміявся теж.

— Бувай, дядьку! — сказав хлопчина і пішов собі.

Здоровань Луї підійшов до чорної кобили і почав гладити її по крупові.

— Ну, ну, кралю моя! — сказав він. — Ну, ну!

На душі була пустка. Він сказав:

— Гаразд, а тепер що мені робити? Що мені робити, га?

Бірненшатц затулявся газетою; видно було, як над розгорнутими листками прямо куриться димок; пані Бірненшатц неспокійно крутилася в фотелі.

— Мені треба побачити Розу через цю історію з пилосмоком.

Вона вже втретє казала про пилосмок, та не йшла собі. Елла неприязно дивилася на неї; їй хотілося зостатися наодинці з батьком.

— Гадаєш, його заберуть у мене? — обернувшись до дочки, запитала пані Бірненшатц.

— Ти ввесь час запитуєш у мене про це. Таж я не знаю, мамо.

Вчора пані Бірненшатц плакала від щастя, притискаючи до грудей дочку і небог. Сьогодні вона вже не знала, що робити зі своєю радістю; то була гладка і драгла радість, як і сама вона, радість, яка от-от обернеться на пророцтво, якщо її ніхто не розділить.

Вона обернулася до чоловіка.

— Густаве! — прошепотіла вона.

Бірненшатц не відповів.

— Ти сьогодні неговіркий.

— Авжеж! — буркнув Бірненшатц.

Він усе-таки опустив газету й глянув на неї з-під окулярів. В нього був зморений і старечий вигляд: Елла відчула, як у неї стискається серце; їй хотілося поцілувати його, та не варто було вдаватися до сантиментів у присутності пані Бірненшатц, яка й так надто вже охоча була до них.

— Ти бодай задоволений? — запитала пані Бірненшатц.

— З чого? — сухо поспитався він.

— Та зачекай-но, — вже плаксиво сказала вона, — ти сто разів казав мені, що не хочеш цієї війни, що то була б катастрофа, що потрібно провадити переговори з німцями, от я й гадала, що ти будеш задоволений.

Бірненшатц стенув плечима і заглибився в газету. Пані Бірненшатц на хвилю зупинила сповнений подивом і докорами погляд на цьому паперовому бастіоні, нижня губа в неї тремтіла. Потім вона зітхнула, насилу підвелася і рушила до дверей.

— Не розумію я вже ні чоловіка, ні дочки, — виходячи, сказала вона.

Елла підійшла до батька і легенько поцілувала його в маківку.

— Що з тобою, тату?

Бірненшатц поклав окуляри й підняв до неї обличчя.

— Мені немає чого сказати. Я вже не в тому віці, аби брати участь у цій війні, правда ж? Тож краще промовчати.

Він ретельно згорнув газету; немовби сам до себе, він пробурмотів:

— Я був за мир…

— Та й що?

— Та й що?..

Він схилив голову ліворуч і кумедним дитячим порухом підвів праве плече.

— Мені соромно, — понуро сказав він.

Здоровань Луї вилляв відро у вбиральню, дбайливо зібрав воду губкою, потім поклав губку в відро й одніс його до стайні. Він зачинив двері, пройшов через двір й увійшов до корпусу Б. Казарма була порожня. «Вони й не думають іти звідси, — сказав собі Здоровань Луї. — Напевне, їм тут подобається». Він дістав з-під ліжка свої штани й цивільний піджак. «А от мені тут не подобається», — сказав він, починаючи розбиратися. Він ще не насмілювався радіти, казав: «Ось уже вісім днів, як мені тут і дихнути не дають». Він надів штани і дбайливо порозкладав на ліжку своє військове вбрання. Він не знав, чи господар візьме його назад. «А хто зараз пасе вівці?» Він узяв свою торбу і вийшов. Біля умивальниці було четверо