Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том 1"

тобі й знак, — озвався Нортмор, котрий, як і всі вільнодумці, легко піддавався будь-яким забобонам. — Для них ми вже мертві.

Я відповів якимсь силуваним жартом, бо навколишнє впливало й на мене.

Сумку ми поставили за кілька кроків від дверей на ділянці, зарослій дерном, і Нортмор замахав над головою білою хустинкою. Ніякого відгуку. Тоді ми голосно загукали по-італійському, що нас послано залагодити справу, але й на це ніхто не озвався — тишу порушували тільки чайки та морський прибій. Мені тяжіло щось на душі, коли ми облишили свої спроби, і я бачив, що й Нортмор був незвично блідий. Він збуджено озирався через плече, немов боячись, щоб хто не перекрив нам відступу до дверей.

— Для мене цього вже забагато, їй-бо! — прошепотів він. Я відповів йому теж ледве чутно:

— А що, як тут взагалі нікого нема?

— Глянь он туди! — заперечив він, кивнувши лише головою, наче остерігався простягти руку в тому напрямі.

Я глянув, куди він показував, і там, над північною частиною надморського лісу побачив пасемко диму, що слалося просто вгору в безхмарне небо.

— Нортморе, — озвавсь я (ми все це говорили пошепки), — далі чекати просто незмога. У сто разів краще померти. Залишайся тут і пильнуй будинку, а я піду в той бік на розвідини, хоч би й до самого їхнього табору.

Він ще раз розглянувся навсібіч, примруживши очі, і притакнув головою.

Серце в мене гупало, наче молотом, коли я швидко простував у напрямку, звідки курився дим, і хоч хвильку тому я весь тремтів, тепер мене раптом кинуло в жар. Земля тут була дуже нерівна, і в заглибинах обік моєї дороги могла критися ціла сотня людей. Але я недарма сходив цю місцину вдовж і впоперек, тож знав, якими улоговинами пройти найкоротше та з яких гребенів видно водночас кілька западин. Невдовзі ця моя вправність і прислужилась мені. Шпарко вийшовши на один з порівняно вищих пагорків, я побачив, як за півста кроків від мене, зігнувшись у три погибелі, біжить чимдуж видолинками якийсь чоловік — безперечно, вивідач, сполоханий моєю появою. Я загукав до нього по-англійському й по-італійському, а він, зрозумівши, що таїтись далі нема чого, випростався, вискочив з видолинка й стрілою гайнув до лісу.

Переслідувати його не було потреби: те, шо мене цікавило, я вже з'ясував, тобто що будинок в облозі й що за нами стежать. І я подався назад, ступаючи по своїх слідах туди, де мене чекав Нортмор біля сумки з грішми. Він був ще блідіший, ніж тоді, коли я відходив, і голос його трохи тремтів.

— Ти побачив його в обличчя? — запитав він.

— Він тікав від мене неоглядки, — відповів я.

— Вертаймось у дім, Френку. Я не скажу, що я боягуз, але довше мені не витримати, — прошепотів Нортмор.

Біля будинку було так само тихо й сонячно, коли ми входили всередину, і навіть чайки кружляли ширшими заворотами — видно було, як вони проносилися над берегом та дюнами, і це безгоміння жахало мене дужче від цілої ворожої армади. І тільки коли ми вже загатили двері знутра, мені відлягло від серця і я полегшено перевів подих. Ми з Нортмором подивилися пильно один на одного і, здається, кожен побачив в іншому самого себе, такі ми обидва були поблідлі й наполохані.

— Ти мав рацію, — сказав я. — Всьому кінець. Потиснім наостанок один одному руки, друзяко.

— Атож, — погодився він. — Ось моя рука, і я простягаю її цілком щиро, щоб ти знав. Але пам'ятаймо: якщо станеться неможливе й ми вислизнемо з лабет цих мерзотників, я ні перед чим не зупинюся, аби покласти тебе на всі чотири.

— Ой, це вже починає надокучати! — відказав я.

— Ти не розумієш мене, — став він пояснювати. — Я зовсім не крутисвіт, я лише обстоюю свої інтереси, та й годі. І мені байдуже, надокучає це тобі, чи ні, добродію. Я кажу так, як вважаю за потрібне, а не так, щоб комусь догодити. Краще он піди нагору позалицяйся до дівчини і облиш мене тут самого.

— Ні, я залишуся з тобою, — відказав я. — Гадаєш, мені потрібні поступки з твого боку, щоб тебе випередити?

— Шкода, Френку, — мовив він усміхаючись, — що ти такий віслюк, бо ж у тебе задатки на справжнього чоловіка. Мені здається, я вже немов приречений: хоч як ти силкуєшся, а все не можеш мене роздратувати. А знаєш, — мовив він далі зовсім погідним тоном, — мені здається, що інших таких двох нещасливих, як ми, немає на всю Англію. Дожили до тридцяти років, і не завели собі ні дружини, ні дітей, та й ніякої реальної справи в житті, щоб мати чим забивати голову, — бідолашні жалюгідні невдахи ми обидва! А тепер ще зчепилися за дівчину! Так наче нема кількох мільйонів їх у Сполученому Королівстві! Ох, Френку, Френку, шкода мені того, хто програє заклад, чи ти це будеш, чи я. Краще б — як то мовиться у Біблії? — млиновий камінь почепити йому на шию і скинути його в морську безодню… А ке лиш випиймо! — урвав він раптом сам себе, але на повному серйозі.

Мене зворушили ці його слова, і я погодився. Він сів на стіл в їдальні й підніс до очей шклянку хересу.

— Коли на твоє вийде, Френку, — промовив він, — я уп'юся. А що ти зробиш, коли буде навпаки?

— Хто його зна, — відповів я.

— Ну, а наразі, — сказав він, — ось тобі тост: Italia irredenta![92] Решта того дня пройшла в такому самому виснажливому чеканні й напрузі. Коли я накривав на стіл, Нортмор з Кларою готували в кухні їжу. Проходячи туди-сюди, я чув їхню розмову і здивувався, що вона вся була про мене. Нортмор знову звів нас поруч і кепкував з Клари, що їй доводиться вибирати з двох наречених, але про мене й далі висловлювався прихильно, а коли й ганив за щось, то й себе не менше. Це збудило почуття вдячності в моєму серці, а ще ж я усвідомлював неминучу близькість нашої загибелі — тож під впливом усього цього мені аж сльози виступили на очах. «Урешті-решт, — промайнула в мене до смішного марнославна думка, — ми, троє цілком чесних людських істот, маємо загинути в обороні грабіжника-банкіра!»

Перше ніж ми сіли за стіл, я виглянув в одне з горішніх вікон. День уже хилився до вечора, на дюнах нікого не було видно, сумка стояла там, де ми її поставили.

Містер Гадлестон у довгому жовтому халаті сів з одного краю столу, Клара з другого, а ми