Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

лихі люди, яким чуже щастя — що більмо на оці. Руйнівником нашої ідилії став кузен мого Генрі на ім’я Батлер, якого він вважав своїм найкращим другом. Коли він вперше привів цю людину до нас у дім, мене одразу ж почали мучити якісь лихі передчуття. Він запрошував Генрі на різні розваги, і мій чоловік повертався додому пізно й напідпитку. Я бачила, що він котиться на дно, але не сміла йому перечити… Він був такий запальний… Та і я уже не могла впливати на нього так, як раніше… Він відвідував місця, де збиралося картярське товариство, і скоро мій Генрі став залежним від гри. До того ж Батлер познайомив Генрі з іншою жінкою, вільною і багатою. У них зав’язався роман — я і мої діти стали зайвими. Я зрозуміла, що це кінець… Негідник Батлер порадив Генрі продати мене і дітей, щоб розрахуватися із боргами і оженитися із рівною йому жінкою… Не знаю, що він тоді думав, але нас таки продав. Ось як це трапилося: одного дня він сказав мені, що йому потрібно на два-три тижні поїхати у справах. Він говорив так лагідно, як і тоді, коли ми були щасливі разом… Але я вже знала, що це говорить не кохання, а жалість і відчуття провини. Я розуміла, що він прощається зі мною і дітьми назавжди. Я, мов скам’янівши, не зронила жодної сльози, не промовила жодного слова… Він поцілував мене, довго обнімав дітей, а потім пішов. Останнє, що я побачила — як він сів у сідло, поскакав за ріг і щез із виду. Далі я, зомлівши, впала. Скільки так пролежала — навіть не знаю. Але краще б я ніколи більше не встала…

Наступного дня прийшов той негідник, Батлер. Це він купив мене разом із дітьми (одне щастя, що не розлучив нас — мабуть, пообіцяв Генрі) і мав нахабство прийти й повідомити мені про це! Я не розуміла, що роблю, і крикнула: «Прокляття на вашу голову! Я краще помру, а ваша не буду!»

А він спокійно так мені сказав: «Як собі знаєш. Рано чи пізно я свого доб’юся, а до твоїх істерик мені байдуже. Просто пам’ятай: якщо не передумаєш, продам твоїх дітей, і ти їх більше ніколи не побачиш». Це був сильний аргумент. А ще він мені наплів, що давно мене вподобав, що навмисно присадив Генрі на карти, щоб той заліз у борги і був змушений мене продати.

У мене не було вибору — я скорилася. Я мусила слухатися цієї підлої людини, бо він за найменший непослух шантажував мене розлукою з дітьми, погрожував продати їх. Я в усьому йому корилася. Це були страшні роки випробувань. Усе, що я робила із великою любов’ю і радістю для Генрі, тепер змушена була робити для того, кого ненавиділа усім серцем: читала вголос, танцювала, співала… З дітьми він поводився грубо. Сором’язлива Елсі старалася бути непомітною, то їй діставалося менше. А от Генрі — викапаний батько, — запальний, енергійний, непокірний… Батлер не прощав йому навіть найдрібніших провин. Я постійно потерпала через нього. Діти були моїм життям. Я старалася пробудити у Генрі повагу до Батлера, робила все, щоб вони бачилися якомога рідше, та все марно. Батлер усе одно їх продав. Якось удень він повіз мене на прогулянку, а коли я повернулася додому, то своїх дітей вдома вже не застала. Він заявив, що продав обох, хвалився, скільки грошей за них дістав, за їхню кров! І я перестала себе контролювати: проклинала Бога і людей, кидалася у нього усім, що потрапляло під руку. Здається, я його ошаленіла. Але він був невмолимий. Він пригрозив: якщо я погано поводитимуся, то ніколи більше їх не побачу, а якщо буду хорошою — він викупить їх назад.

Жінка заради дітей здатна на все. Я слухала його, як Бога, виконувала усі забаганки, слова наперекір не говорила. Я жила надією на те, що він викупить моїх дітей, моїх найдорожчих Елсі та Генрі. Та минув один тиждень, другий… Якось вдень я проходила повз в’язницю. Коло її воріт юрмилися люди. Раптом до мене долинув дитячий крик… Голос мого Генрі. Він побачив мене і вирвався із рук чоловіків, які його тримали, і вчепився в мою спідницю. Ті двоє, брутально лаючись, кинулися його наздоганяти. Один із них (його злого обличчя я ніколи не забуду) крикнув: «Від нас, байстрюку, не втечеш! Тут тебе так провчать, що до смерті пам’ятатимеш тюремну науку!» Я на колінах благала не чіпати мого хлопчика, але вони лише реготали мені в обличчя. Генрі плакав, із надією дивлячись на мене, чіплявся за мої ноги… Але його таки відірвали від мене. Він тримався так сильно, що вирвав шматок моєї спідниці. Він розпачливо кричав: «Мамо! Ма-а-мо!», аж поки двері в’язниці не сховали його від мене.

Лише один тюремник дивився на мене зі співчуттям. Я вхопилася за цей погляд, як за рятувальний круг, благала його заступитися за мого сина, пропонувала йому всі гроші, які мала з собою, обіцяла дістати ще… Але він відмовився, пояснюючи, що господар Генрі скаржився на його непокірність і, на його думку, такого паскудника може виправити тільки ув’язнення. Це вже було занадто. За мою покірність і послужливість — мого хорошого сина в тюрму! А де моя донька, я взагалі уявлення не мала! Всю дорогу додому я бігла і чула крики свого сина.

Я забігла просто до вітальні, де сидів Батлер, із розпачливим благанням: «Врятуйте Генрі!» Він розсміявся мені в обличчя і сказав: «Хлопець отримає те, що заслужив. Його треба поставити на місце, і що раніше, то краще. Ти ще подякуєш мені за це!»

Тоді мені стало все одно, що буде зі мною. Мені потемнішало в очах, руки стали сильними, немов лапи дикого звіра… Я пам’ятаю, як схопила великий мисливський ніж, який лежав на столі, і кинулася із ним на Батлера. А потім очі застелив туман і… Більше я нічого не пам’ятаю.

Ті, хто виходили мене, кажуть, що я пролежала непритомна багато днів. Коли отямилася, то побачила, що лежу в якійсь незнайомій затишній кімнаті. За мною доглядала стара негритянка. До мене приходив лікар. Коли мені покращало, я дізналася, що Батлер поїхав геть із Нового Орлеана і продав мене. Ось чому про мене так піклувалися — щоб перепродати здоровою.

Я не хотіла одужувати, я просила смерть забрати мене з собою. Але хвороба відступила, сили повернулися. Хоч не хоч,