Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

а я мусила встати і жити далі. Кожного ранку мене змушували виряджатися і виходити у вітальню на оглядини. Ці панки, пускаючи кільця диму, придивлялися до мене, прицінювалися, ставили запитання. Та я була сумна і байдужа до всього на світі. Кому така сподобається? І тоді работорговець мене попередив: «Якщо не будеш веселою і люб’язною, тебе відшмагають». Я через силу усміхалася тим, хто приходив дивитися на мене, і почала із ними спілкуватися.

Одного прекрасного дня прийшов джентльмен на прізвище Стюарт. Мабуть, я йому сподобалася або він просто поспівчував мені, відчув, що я пережила страшне горе. Він зачастив до нас. Коли нам давали змогу бачитися наодинці, він просив розповісти про себе. Нарешті я погодилася, довірилася йому — і не пошкодувала про це. Після нашої відвертої розмови Стюарт купив мене і пообіцяв викупити моїх дітей. Він пішов у готель, де раніше працював Генрі, але там йому сказали, що мого сина продали якомусь плантаторові з Ріки Перлів. Кому саме, ніхто не знав. Цей міст було спалено, сина я втратила назавжди. Потім Стюарт дізнався, де живе Елсі. Її виховувала на перепродаж якась літня жінка. Стюарт запропонував за неї величезні гроші, але йому відмовили. Батлер довідався, хто хоче її купити, і написав на адресу Стюарта листа, адресованого мені. Лист був короткий і страшний: «Ти більше ніколи не побачиш своїх дітей…»

Стюарт відвіз мене на свою плантацію. Мені добре жилося з ним. Через рік у нас народився син. Я так ним дорожила! Він був дуже схожий на мого старшенького, Генрі! Але я вирішила твердо — рабам життя не потрібне, бо воно означає неминучі страждання. Обидва чоловіки, яких я любила, любили мене також, але не настільки, щоб подарувати свободу мені та моїм дітям… Я сама вбила свого сина, обливаючись гіркими слізьми, обціловуючи личко свого пташеняти. Я дала йому опіуму — і він заснув вічним сном у мене на руках… Йому було лише два тижні. Як я тужила за своїм сином, як я оплакувала його! Ніхто нічого не зрозумів — усі подумали, що дитя просто народилося кволим. Я ж побивалася, аж поки не сталася біда… Стюарт захворів холерою і помер. Отоді я почала пишатися своїм вчинком: хоч одну свою дитину мені вдалося врятувати від рабства! Смерть — це краще, ніж вічні страждання.

— «Найкраще людині, яка не народилася на світ…», — тихо процитував Том фразу із Еклезіястової Книги.

— Усі, хто хотів жити, помирали, ось і Стюарт покинув мене. А я кликала смерть, та вона чомусь обминала мене. Я знову стала товаром. Переходила з рук у руки, аж поки не потрапила сюди, до цього нелюда…

Кассі замовчала. Вона розповіла історію свого життя швидко і пристрасно. Часом вона говорила то до Тома, то сама до себе. Том уже не відчував свого болю. Він зіперся на лікті та слідкував, як вона метушливо міряє кроками комірку, милувався її довгим важким волоссям, яке переливалося у неї на спині від світла ліхтаря.

Ось Кассі зупинилася і заговорила знову:

— Ти кажеш, що на небі є Бог, який бачить всіх і все. Можливо, це так. Монахині нам казали, що настане Судний день і тоді кожен отримає по заслугах. Та чи буде так насправді? Чим можна покарати тих, хто знущався із нас і наших дітей? Коли я втратила своїх, то бродила вулицями, як причинна, як тіло без душі! Я благала, щоб земля провалилася і поховала мене під собою! І в Судний день я свідчитиму Господові проти тих, хто змарнував моє життя, ним дане, і долі трьох моїх дітей!

Кассі трохи помовчала і продовжила вже дещо спокійніше:

— Коли я була юною дівчиною, то вважала себе християнкою. Я любила Бога, щиро йому молилася. А тепер мою втрачену душу щодня і щоночі терзають біси. Вони намовляють мене: «Зроби це, зроби!» — і я зроблю, — Кассі стиснула кулаки, очі її зблиснули безумним полум’ям. — Я відправлю його на той світ! Таким на землі не місце! Йому вже недовго залишилося нас мучити! А потім нехай мене хоч живцем спалять, мені все одно! — Кассі розсміялася істеричним сміхом, який закінчився риданням. Вона впала на підлогу і корчилася від судом.

Так минуло хвилини зо дві. Жінка поволі заспокоїлася, підвелася з долівки і підійшла до Тома.

— Чим я можу допомогти тобі? Тобі так боляче… Може, ти ще хочеш пити?

Том ніяк не міг пов’язати ці два образи — безумна жертва, яка виношувала план кривавої помсти, і ця співчутлива, ніжна жінка, яка зараз піклувалася про ближнього.

Напившись досхочу, Том проникливо подивився на Кассі.

— Місіс! Прийміть у душу того, хто напуває всіх живою водою.

— Кого? Де його шукати? Як впізнати, що це він?

— Того, про кого ви мені читали — нашого Господа.

— Колись я бачила його образ над вівтарем, — сказала Кассі м’якшим голосом. — Але тут його немає, тут панують нескінченні гріх і відчай… — Жінка важко зітхнула, притиснувши руку до грудей, і мовби звільнилася від тягаря.

Том хотів щось сказати, але вона не дала йому вимовити більше ні слова:

— Мовчи. Не треба нічого говорити. Спробуй-но краще заснути.

Вона поставила глек поближче до нього, поправила його постіль і вийшла з комірки.

Розділ XXXV

Оберіг

Так звана вітальня у будинку Легрі була така ж занедбана, як і увесь маєток. Цікаво, чи пам’ятає вона своїх гостей? Колись сюди, у довгу, простору кімнату з великим каміном, з’їжджалися поважні люди, а тепер по всіх кутках відлежували боки люті пси. Колись тут радували око дорогі яскраві шпалери, які зараз всюди повідклеювалися і звисали клаптями, показуючи уражені пліснявою та грибком стіни. Як і в усьому будинку, у вітальні також витав нездоровий запах вогкості, пилу й запустіння, характерний для нежилих приміщень, впереміж із алкогольними випарами та псячим духом. На залишках шпалер красувалися плями від вина і пива, записи, зроблені крейдою, і довгі стовпчики цифр, як у зошиті з математики. У каміні постійно тліло вугілля, бо тут завжди було холодно і непривітно — навіть у спекотну погоду. А ще Легрі любив, щоб вугілля завжди було напоготові для підкурювання люльки та розігрівання води для приготування пуншу. По кімнаті було розкидано сідла, вуздечки, батоги, якийсь одяг; картини були перекошені, порвані фіранки на вікнах звисали абияк.

У той вечір, коли шмагали Тома, Легрі сидів серед цього безладу і проклинав свій запальний характер. Він готував собі