Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

як його не видно, він нікого не кличе, вони вже звикли до щедрих чайових, а їх раптове припинення викликало розчарування.

Альберт відмовився від послуг готельного лікаря. Але коли той все-таки прийшов, Альберт прочинив двері: йому краще, дякую, він відпочиває, — і закрив їх.

Але Едуардові краще не було. Він не відпочивав — він вибльовував усе, що їв. З його горла виривалися звуки, як від ковальського міха, а температура не спадала. Йому потрібно буде чимало часу, щоб отямитися. Чи він буде спроможний подорожувати? — питав себе Альберт. Де, в дідька, він дістав той героїн? Альберт не знав, чи це була завелика доза, — він у тому не розумівся. А якщо Едуардові треба буде нову дозу під час подорожі, що тоді робити? Альберт ніколи не ступав на борт корабля і боявся морської хвороби. А якщо він і сам не зможе опікуватися товаришем, хто це зробить?

Коли він не спав і не вибльовував через відкрите горло дрібку їжі, яку вдавалося йому ввести, то лежав нерухомо, втупившись у стелю: піднімався лише для того, щоб піти в туалет. Альберт наглядав. «Не закривайся на затичку, — говорив він, — якщо з тобою щось станеться, як я зможу тобі допомогти?» Навіть у туалеті...

Він уже не знав, що й думати.

Присвятив усю неділю доглядові за товаришем. Едуард майже весь час лежав, мокрий від поту, його тіло постійно сковували сильні спазми, з горла виривався хрип. Альберт тільки те й робив, що ходив туди-сюди між кімнатою та ванною, міняючи білизну, замовляючи курячий білок, м’ясний бульйон, фруктові соки. А під кінець дня Едуард наполіг на дозі героїну.

«Мені полегшає», — нерозбірливо надряпав він.

Через свою малодушність і тривожний стан товариша нагальність від’їзду вводила його в паніку. Було видно, що в Едуарда вже залежність. Альберт знову зіткнувся зі зрадою, і це його ранило. Він знову взявся за шприц, порошок...

Це було дуже схоже на той час, коли все починалося. Розкішний номер у «Лютеції» зовсім не був схожий на військовий шпиталь, де два роки тому Едуард мало не помер від сепсису, чекаючи на транспортування до Парижа. Але товариська турбота, яку один дарував другому, скаліченість Едуарда, його тяжке горе та зневіра, яку Альберт, відчуваючи свою провину, незграбно намагався вилікувати своєю щирістю, — все це нагадувало їм обом про той час, який важко визначити як приємний чи тривожний. Це нагадувало коло, яке замикалося там, де брало й початок.

Відразу після ін’єкції Едуарда сіпонуло так, ніби хтось сильно штовхнув його у спину, шарпнувши його ззаду за волосся... Це тривало всього кілька секунд, він ліг набік, вид­но було, що йому полегшало, і він розчинився в щасливому безпам’ятті. Альберт з опущеними руками дивився, як той спить. Песимізм заставляв Альберта відчути, що перемога тут неможлива.

Але він ніколи б не повірив і в те, що їм вдасться двічі обдурити банк та отримати замовлення на пам’ятники, і що в разі успіху їм удасться покинути Францію. Він думав: як з отаким непевним компаньйоном сісти на поїзд до Марселя? А потім ще й на корабель, не привертаючи уваги впродовж багатоденної подорожі? А ще й до того ж Поліна, через яку він постійно мучився в сумнівах: зізнатися? втекти? втратити її? Війна стала для нього тяжким випробовуванням самотністю. Але й це не порівняти з періодом після демобілізації, який всуціль був швидким спуском до пекла. Інколи йому здавалося, що він навіть готовий потрапити за ґрати, тільки щоб раз і назавжди покінчити з цим усім.

Але треба було діяти. Поки Едуард спав, Альберт, скориставшись моментом, спустився до рецепції і підтвердив, що пан Ларів’єр виїде з готелю 14 липня в обід.

— Ви це підтверджуєте? — спитав консьєрж.

Це був високий чоловік із суворим обличчям, який був на війні і знав, що таке вибух снаряда, який пролетів так близько від нього, що відірвав вухо. Якби на кілька сантиметрів ближче — він би мав зараз таку саму голову, як в Едуарда. Але йому пощастило: він міг носити окуляри, приклеївши праву дужку лейкопластирем, колір якого дуже добре підходив до його коміра, що ховав шрам від дірки, через яку осколок попав йому в голову. Альберт ніколи не бачив таких поранених, але чув, що є солдати, які так і живуть з осколком від снаряда в мозку, якого лікарі не змогли вийняти. Може, той консьєрж один із них. Якщо воно так і було, то це не надто його принизило, він зміг зберегти у собі вміння відрізняти поважних людей від нікчемних. Його обличчя було непроникне. Що б там Альберт не говорив, попри його дорогий одяг та блискуче взуття, його манери залишалися простацькими (це помічалося в жестах, можливо, у мові, а також у цьому запобіганні, яке він мимоволі виявляв до будь-кого в уніформі, навіть якщо це простий консьєрж).

— Значить, пан Ежен нас покидає?

Альберт підтвердив. Отже, Едуард нікого не попередив про свій від’їзд. А може, він і не збирався їхати?

«Таж так!» — написав Едуард, якого він спитав про це після пробудження.

Він шкрябав криві, але розбірливі літери.

«Звичайно, ми їдемо 14 липня!»

— Але в тебе ще нічого не готове... — нагадував Альберт. — Скажімо, валіза, одяг...

Едуард ляснув себе по лобі, який же він ідіот...

З Альбертом він майже ніколи не одягав маски, і цей запах із рота, з вивернутого шлунка інколи був справжнім випробуванням.

Через деякий час Едуардові значно полегшало. Він знову їв (хоч і не міг довго встояти на ногах). У понеділок покращення його стану вже було цілком стабільним та обнадійливим. Виходячи, Альберт хотів було прихопити з собою порошок героїну та залишки ампул із морфієм, але подумав, що це неможливо. Бо, по-перше, Едуард не дозволить йому це зробити, а по-друге, йому не вистачить відваги. Тому решту сил, які у нього залишились, він вкладав у впорядкування