Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

до двору й до генералів, а він заперечував вічні істини, був бунтівником і раціоналістом. Він шанував усіх геніїв без винятку: Гете, Фрідріха Великого й Наполеона, різних винахідників, полярних дослідників, а особливо Едісона. Він поважав науку, але з її жерців — тільки тих, що давно померли чи перебували на чималій географічній відстані від нього, його пошана до медицини йшла в парі з недовір’ям до лікарів. Запевняв, що ніколи не буває хворий. Він обходився без лікаря, так само як його годинник — без майстра. А проте інколи бував у такому стані, коли, як сам казав, потребував відпочинку. Тоді він пояснював, що кожній здоровій людині — саме здоровій — час від часу потрібен відпочинок і навіть гарячка. В нього було багато способів міряти температуру. Ніхто не вмів так, як він, струшувати термометра. Його методи лікування були дивні, невідомі медицині. Вони швидше свідчили про схильність до забобонів, бо суперечили його єдиній вірі — вірі в розум. Він їв цибулю, коли в нього боліла голова, клав павутину на відкриті рани, а щоб вилікувати ревматизм, бродив по воді.
II

Родина Ціпперів жила в дрібноміщанському кварталі, де кімнати в помешканнях тісні, з тонкими стінами й непотрібними оздобами.

В помешканні Ціпперів була одна дуже гарна кімната, за спальнею. До неї вели двері і з передпокою, але вони завжди були замкнені, відчиняли їх тільки раз на рік, на Великдень, коли старий Ціппер чекав у гості свого брата з Бразилії. Для нас, тобто для молодого Ціппера й для мене, та гарна кімната, яку звали салоном, була приступна в неділю після обіду, коли ми обіцяли, що сидітимем тихо й «нічого не розіб’ємо». Бо там було нагромаджено багато ламких речей. Я пригадую собі блакитну скляну чорнильницю зі срібною покришкою, такого самого кольору пісочницю й ручку з синього скла. То був «набір». Він стояв на комоді посеред важких, рубінового кольору чарок, срібних келихів і посрібленого посуду для овочів. У чарках, що завжди були трохи припорошені, лежали перламутрові ґудзики й дитячі каблучки з м’якого срібла, шпильки для краваток, дерев’яний футлярчик для голок, брошки, оздоблені скляними діамантами, й чорні, гнучкі липучі блискітки, які ненастанно губилися з чорної святкової сукні пані Ціппер і які вона збирала, щоб при нагоді знов нашити на сукню.

В салоні завжди панував присмерк. Важкі червоні завіси пропускали мало сонця, лише зрідка якомусь його промінчикові щастило просмикнутися крізь вузьку шпарку і прокласти вузеньку стежечку зі сріблястого пороху від вікна до круглого столу. З вічно зачинених шаф гостро тхнуло нафталіном. Якась задушлива вологість нагадувала осіннє поле, поминки й дух кадила в прохолодних каплицях. На стіні висіли портрети діда, баби та батьків пані Ціппер. Старий Ціппер не мав портретів своєї рідні, бо він походив з «простої» родини, що не замовляла собі портретів. Зате сам він, здається, хотів стати патріархом шанованого роду. Він часто фотографувався, потім давав збільшувати свої фотографії і вивішував усіх їх на стінах у салоні. Там можна було побачити пана Ціппера в капелюсі і з ціпком на лавці в садку, на тлі куща жасмину або ж біля письмового столу, схиленого над якоюсь грубою книжкою. Праворуч висіла фотографія пана Ціппера в мундирі фельдфебеля піхотних військ — власне, фельдфебеля фінансового відділу піхотних військ. Ліворуч — пан Ціппер у циліндрі і в білих рукавичках, наче він щойно повернувся з весілля чи з похорону. Тут він ще молодий наречений і тримає в руці букет у білому папері, а там уже поважний батько з малим Арнольдом на колінах.

Ще частіше, ніж старого, фотографували молодого Ціппера. Арнольд шестимісячний — голенький, усміхнений, на ведмежій шкурі; Арнольд однорічний на руках у матері; Арнольд чотирирічний у перших довгих штанях; Арнольд у шість років з першим ранцем, грифельною табличкою і губкою, що метляється збоку; Арнольд семирічний зі своїм першим табелем; Арнольд восьмирічний — сидить, схрестивши ноги, біля свого вчителя в оточенні шкільних товаришів; Арнольд в іспанському національному костюмчику і Арнольд на велосипеді; Арнольд на іподромі, верхи на конику, і на дитячій машині в парку розваг; Арнольд на ослі й на козлах брички; Арнольд біля піаніно й зі скрипкою; Арнольд зі стрілою та з луком і Арнольд із шаблею; Арнольд у драгунському вбранні і в матроському; Арнольд у різному віці, в різних костюмах, за різних обставин; Арнольд, Арнольд…

Чому, питав я, не фотографовано Арнольдового старшого брата Цезаря? Цезарем його названо на честь рано померлого материного брата. Здавалось, це ім’я тяжіло над хлопцем, ставило йому завдання, для яких він не був народжений. Він мусив стати або генієм, або нікчемою. Хто ж, мавши таке ім’я, зміг би дати радість своїм батькам?

Ні, він не давав їм ніякої радості, принаймні батькові. Цезаря рідко можна було застати вдома. Він тинявся вулицями, його можна було побачити перед входом у цирк Кавалі, перед кінотеатром на околиці міста й на тій вуличці, де в кожному будинку містився бордель. А він мав лише чотирнадцять років. Я добре пам’ятаю його червоне, простацьке обличчя з грубими, невиразними рисами, низьке наморщене чоло, що немов хотіло вдати з себе стурбоване, дивовижний контраст між його скептичним ротом, що скидався на старий, невеселий серп, і ясними, зеленкуватими, по-тваринному безтямними блискучими очима. Коли йому було п’ятнадцять років, він спав з усіма покоївками в сусідстві, чорний заріст пробивався з кожної пори на його обличчі, а брови почали зростатися на переніссі. Він «не хотів учитися». Старий Ціппер «забрав його» з гімназії і «віддав» до реальної школи. Тут він влаштував бійку з товаришем, розбив йому носа й дав у зуби вчителеві, що хотів їх розборонити. Тоді старий Ціппер «забрав» Цезаря з реальної школи й «запхав» його до народної школи. Там було чимало таких цезарів, і вчителі стереглися, щоб ті їх не набили. Цезар Ціппер там нічим особливим не відзначався, сидів по два роки в кожному класі, але користі з того було мало. Залишивши врешті школу, він тільки й умів, що сяк-так читати й писати.

Цезар ніби не належав до родини Ціпперів. Насамперед його ніколи не можна було застати вдома, хіба що як сідали їсти. Тоді він примощувався в кінці столу, спиною до тих дверей, що