Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

вели до кухні, навпроти старого Ціппера, який між стравами сердито й зневажливо позирав на свого невдатного сина. Цезар не зважав на це. Він не підводив голови від тарілки, щось тихо мурмотів, постукував підборами об підлогу, тарабанив пальцями по стільці, знаючи, що цим ще дужче дратує батька. Здавалося, що він навіть задоволено прислухався, як у старому Ціпперові закипала лють. Але той ще стримувався. Та ось подавали солодке, яке Ціппера ніколи не вдовольняло, і він раптом вибухав. Він шпурляв у Цезаря сільничкою, чого той давно вже сподівався і вправним рухом звичної до цього людини ловив сільничку й знову ставив на стіл. Грюкав стілець: то старий Ціппер відсовував його від столу й підводився. Він стояв, схилившись, тримаючи в лівій руці серветку, а правою сягав позад себе, шукаючи спинки стільця. Якусь мить видно було, як його рука хапалася за порожнечу. Я ще й досі немов бачу перед собою ту його праву руку. Вона скидалася на тварину — на якогось волохатого павука, що наосліп хоче спіймати уявну здобич. Та рука була страшна, страшніша за обличчя старого, надто простодушне, щоб хоч на мить стати страшним.

Тієї секунди Цезар лівою рукою відчиняв двері до кухні. І ось уже звідти долинав приємний запах їжі, чути було, як на плиті щось кипить і як пані Ціппер схлипує й витирає носа. Тримаючи ліву руку на дужці дверей, а правою затуляючись, мов щитом, Цезар показував батькові довгого червоного язика. То був ніби не язик, а щось безсоромне, оголене, навіть більше, ніж оголене, — обдерте від білої шкіри. Язик витягався в бік старого Ціппера, немов відкрита рана або червоний омах полум’я. З горла в Цезаря вихоплювалось глухе бурчання, наче там починався невеличкий землетрус. Наступної миті він зникав за дверима.

Ця сцена повторювалась кілька разів на тиждень, власне, я бачив її щоразу, коли мене запрошували до столу. Арнольд знав усі фази цієї сцени, і вона вже не вражала його. Навіть здавалося, що він спостерігав її з неабияким задоволенням, — часом я бачив, як під час тієї короткої безсловесної бурі, супроводжуваної тільки страшними жестами й нелюдськими голосами, він силкувався приховати зловтішну посмішку, що все-таки проступала в нього на обличчі. Я не пригадую, щоб Цезар чи старий Ціппер колись доїдали до кінця, на їхніх тарілках завжди лишались неприємні недоїдки — руїни після бурі.

Та як після бурі настає погода, так і старий Ціппер починав жартувати, тільки-но зникав його невдатний син. Перед ним ще стояли недоїдки від обіду, а він ніби й не бачив їх. Він уже говорив про те, що ми сьогодні робитимем після обіду. Чи ми вже докінчили уроки? Чи бачили нову карусель, яку цього тижня поставив італієць поряд з багатьма іншими, що вже були там раніше? Чи ми вже знаємо, що ляльковий театр Андреаса дає сьогодні нову програму? Чи вже читали в газеті, що канікули цього року почнуться не наприкінці червня, як звичайно, а посередині цього місяця?

Ось що турбувало старого Ціппера. Іноді він підходив до шафи, врочисто відчиняв її, мов олтар, і діставав скрипку в чорному футлярі, що нагадував труну. Разом зі скрипкою там була похована юність і надії старого Ціппера. Адже він мріяв стати музикантом і мало не став ним. Він мав, за його словами, «нелюдський слух», і одного чудового дня почав грати — без нот, без «початкових основ», без учителя, «наче його надихнув якийсь дух». Далі він уже «грав усе, що чув». Грав «менуети й вальси». Ходив на «всі нові оперети» і другого дня відтворював арії з них «на слух». Тепер він ще вмів зіграти тільки одну пісеньку: «Знаєш, мамцю». Мене вона зворушувала до сліз, а старого Ціппера нітрохи не засмучувала. Навпаки: що більше морщилося його обличчя, то виразніше проступали на ньому захват, меланхолія і смертельна туга, тим дужче веселішала його душа. Він розтягав звуки до безконечності, як гуму, вставляв тремоло, де йому подобалось, його скрипка стогнала, нарікала, вила, чи була в цьому потреба, чи ні. Мені мороз пробігав по спині, а Ціп-перів батько виявляв свій добрий гумор тим, що бадьоро відбивав ногою такт і робив паузи в непередбачених місцях, задоволено позираючи навколо, захоплений собою, немов артист, що чує якісь далекі оплески, вловимі тільки для його вуха.

В кожному разі старий Ціппер з усіх мистецтв, навіть з усіх духовних проявів і форм життя найдужче любив музику. Вона заступала йому віру в Бога, існування якого він заперечував. Заступала, мабуть, і кохання, якого він не зазнав, і щастя, яке від нього тікало. Тож не дивно, що він хотів зробити музикантом бодай одного свого сина. Певну надію давало йому усвідомлення того, що Цезар учився важко, неохоче й не приховував своєї відрази до книжок, отже, мав «погану голову». Ага, думав старий Ціппер, цей буде музикантом! Ім’я Цезар Ціппер ніби створене для митця. Арнольд буде вченим, а Цезар віртуозом! Проте виявилося, що Цезар у музиці теж не робив ніякого поступу і після трьох років дорогого навчання в найкращих учителів міста все ще цигикав на скрипці гами.

— Навіть вальса не вміє заграти, — нарікав старий Ціппер. — Ну добре, не можна від кожного вимагати, щоб з нього вийшов митець, і з Цезаря не вийде, але ж хоч би міг заграти в товаристві, як захочеться потанцювати! Молодий хлопець має бути приємним, таким, щоб його всі любили!

Проте Цезар не давав ніяких підстав себе любити.

Якось старий Ціппер повернувся з післяобідньої прогулянки на годину раніше, ніж звичайно. Що сталося? Був один із найкращих весняних днів, наближався Великдень, родина чекала брата з Бразилії, і в цілому помешканні Ціпперів панувало те радісне хвилювання, яке викликають непередбачені витрати, найнята праля й очікування гостя. Світило сонце й цвіріньчали горобці. Але старий Ціппер, похиливши голову, важким кроком ходив з однієї кімнати до другої. Що сталося?

Виявляється, він дорогою зустрів Цезаревого вчителя музики й довідався, що його «нікчемний син» уже місяць не з’являвся «на лекції», мабуть, витрачав на щось інше гроші, які йому щомісяця давали для вчителя. Коли Цезар, ні про що не здогадуючись, повернувся додому, батько взяв у нього скрипку й мовчки розтрощив її об його тверду голову.