Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

лаз за кущами, спустились униз сходами та коридорами назад до печери. Запалили два чи три смолоскипи. Люди заворушилися. Сем також був там і якось дивно позирав на безформну ношу в руках воїнів.

— Злапав? — запитав у Фродо.

— Так. Тобто ні, не я схопив. Він сам прийшов до мене, бо спершу, боюся, довіряв мені. Я не хотів, аби його так скрутили. Сподіваюсь, усе обійдеться, проте ненавиджу такі ситуації.

— Я — теж, — погодився Сем. — Але нам ніколи не поталанить, поки той пройдисвіт живий.

У цю мить підійшов один із воїнів, кивнув гобітам і повів їх до алькову в глибині печери. Фарамир сидів у своєму кріслі, а над його головою знову світилась у ніші лампадка. Він дав гобітам знак сісти на стільцях біля нього.

— Принесіть гостям вина, — сказав капітан. — І приведіть до мене бранця.

Спочатку подали вино, а потім увійшов Анборн, несучи Ґолума. Він зняв бранцеві з голови каптур і поставив його на ноги, підтримуючи зі спини. Ґолум мружився, прикриваючи злість у погляді важкими збілілими повіками, і виглядав безмірно жалюгідно: з його мокрого тіла крапала вода, від нього тхнуло рибою (він досі стискав одну в руці); рідке волосся, наче бридкі водорості, звисало з кістлявих надбрівних дуг, із носа текли соплі.

— Відпусти нас! Відпусти нас! — лепетав Ґолум. — Мотузка душить нас, так, душить нас, а ми нічого ні кому не зробили.

— Нічого? — перепитав Фарамир, дивлячись на горопаху проникливим оком, але обличчя його не виражало нічого: ні гніву, ні жалю, ні подиву. — Нічого? Ти справді ніколи не зробив нічого такого, за що тебе слід було би зв'язати чи навіть покарати жорстокіше? На щастя, про це судити не мені. Проте сьогодні ти прийшов туди, де зайді загрожує смерть. Дорогою ціною дісталася тобі риба з цього озера.

Ґолум пожбурив рибину геть.

— Ми не хочемо цієї риби, — сказав він.

— Дорого коштує не сама риба, — відказав Фарамир. — Смерть — це розплата за те, що ти прийшов сюди і побачив це озеро. Наразі я помилував тебе — на прохання Фродо, який каже, що принаймні від нього ти заслуговуєш на вдячність. Але і ти мусиш переконати мене. Як тебе звуть? І куди ти йдеш? Що за справи привели тебе сюди?

— Ми заблукали, заблукали, — відповів Ґолум. — Нема імені, нема справ, нема Безцінного, геть нічого. Тільки порожнеча. Тільки голод; так, ми голодні. Кілька маленьких рибин, огидних кістлявих маленьких рибин для бідолашної істоти, а кажуть, що нам смерть. Такі мудрі, авжеж, такі справедливі, дуже справедливі.

— Не надто мудрі, — зазначив Фарамир. — Але справедливі: таки-так, справедливі настільки, наскільки вистачає нашої незначної мудрості. Розв'яжи його, Фродо!

Фарамир витяг із-за пояса маленького складаного ножа і подав гобітові. Ґолум, хибно витлумачивши цей жест, пискнув і впав долі.

— Тихо, Смеаґоле! — сказав Фродо. — Ти повинен мені вірити. Я не покину тебе. Відповідай правдиво, якщо можеш. Від цього тобі буде ліпше, а не гірше.

Він перерізав мотузки на зап'ястках і на щиколотках Ґолума й підвів його на ноги.

— Ходи сюди! — наказав Фарамир. — Поглянь на мене! Ти знаєш, як називається це місце? Ти вже бував тут раніше?

Ґолум неохоче зазирнув у Фарамирові очі, поволі звівши свої. Їхнє світло геть вигасло: порожні й тьмяні, вони на мить втупились у незмигний погляд ґондорця. Запала мертва тиша. Потому Ґолум понурив голову, зігнувся і гнувся дедалі нижче, поки врешті впав на землю і покотився, б'ючись у конвульсіях.

— Ми не знаємо і не хочемо знати, — скиглив він. — Ніколи не приходили сюди й ніколи не повернемося.

— Твій дух має багато замкнених дверей і зачинених вікон, за якими безліч темних кімнат, — продовжив Фарамир. — Але ось мій присуд: зараз ти кажеш правду. Це добре для тебе. Якою клятвою ти згоден присягнути ніколи не повертатися сюди, а також ніколи ні словом, ані знаком не вказувати шляху до цієї печери жодній живій душі?

— Хазяїн знає, — сказав Ґолум, скоса зиркнувши на Фродо. — Так, він знає. Ми дамо слово хазяїнові, якщо він нас урятує. Ми дамо Йому слово, так, — Ґолум підповз до ніг Фродо. — Урятуй нас, славний хазяїне! Смеаґол присягає Безцінному, вірно присягає. Ніколи не приходити, ніколи не говорити, ні, ніколи! Ні, безцінний, ні!

— Ти задоволений? — запитав Фарамир.

— Так, — відповів Фродо. — А тобі доведеться або теж прийняти його присягу, або виконати те, що велить ваш закон. На більше не сподівайся. Та я пообіцяв, що, коли він прийде до мене, йому не зашкодять. І я не зламаю свого слова.

Фарамир на мить замислився.

— Що ж, гаразд, — нарешті озвався він. — Я передаю тебе твоєму господареві — Фродо, сину Дроґо. Нехай він повідомить нас, що збирається з тобою робити!

— Але ж, Володарю Фарамире, — сказав Фродо, вклонившись, — ти й сам іще не повідомив нас, що збираєшся робити зі згаданим тут Фродо, тож наразі, доки це не з'ясовано, він не годен спланувати нічого щодо себе чи щодо своїх супутників. Ти відклав своє рішення до ранку, й він уже от-от настане.

— Тоді я оголошу свою волю, — відказав Фарамир. — Щодо тебе, Фродо, то, наділений тут вищою владою, я надаю тобі право вільно пересуватися теренами Ґондору аж до найдальших його стародавніх кордонів, і тільки до цієї єдиної печери ні ти, ні жоден, хто йде з тобою, не повинен заходити без дозволу. Присуд мій буде чинним упродовж року й одного дня, а потому втратить силу, або ж ти, доки мине цей термін, прибудеш до Мінас-Тіріта й постанеш перед Володарем і Намісником Міста. Тоді я благатиму його підтримати мене і перетворити це право на довічне. Тим часом той, кого ти візьмеш під свою опіку, матиме і мою опіку та захист Ґондору. Чи відповів я тобі?

Фродо низько вклонився.

— Ти відповів мені, — сказав він, — і я стаю до тебе на службу, якщо це бодай щось важить для такого високого та шляхетного чоловіка.

— Це важить дуже багато, — промовив Фарамир. — А тепер, чи береш ти це створіння, цього Смеаґола, під свою опіку?

— Я беру Смеаґола під свою опіку, — відповів Фродо.