Читати книгу - "Фірма"

до співпраці.

У супроводі дюжини федералів він узяв ключі і став обходити усі, двері за дверима, номери — всього їх було сорок вісім.

Зайнятих було всього сім. Поки власник відчиняв і замикав усі двері, пояснював, що тепер для «Бічкомбер Інн» — поганий сезон. До Дня Пам’яті всім невеличким мотелям доводиться ледь животіти.

Навіть мотель «Сі Галле Рест» за чотири милі оддалік звідти теж ледь животів.

Енді Патрік отримав перший строк у дев’ятнадцять років. Він чотири місяці відсидів за підробку чеків. Маючи відтоді славу злочинця, вирішив, що чесна праця не для нього, і наступні двадцять років він не надто вправно перебивався різними незаконними оборудками. Він грабував крамниці по всій країні, підробляв чеки, залазив до будинків. Коли йому було двадцять сім років, в Техасі його, маленького, тихого мирного чоловічка, жорстоко побив якийсь гладкий злий поліцейський начальник. Він втратив тоді око і всяку повагу до законів.

Шість місяців тому він отаборився в Панама-Сіті-Біч, знайшов пристойну роботу: працював тепер нічним портьє у мотелі «Сі Галле Рест», отримував чотири долари за годину. Близько дев’ятої вечора у п’ятницю він дивився телевізор, а тоді в двері вломився якийсь гладкий злий коп.

— Ми тут декого розшукуємо, — оголосив, викладаючи копії знімка і фоторобота на нечисту стійку. — Ось цих людей. Ми вважаємо, що вони десь у цьому районі.

Енді розглянув копії. Та, на якій був Мітчел Мак-Дір, здалася йому знайомою. І закрутилися коліщатка в його дріб’язковому злочинному мозку.

Єдиним здоровим оком він окинув гладкого злого служаку й відповів:

— Я їх не бачив. Але матиму на увазі.

— Вони небезпечні злочинці.

«Це ти небезпечний», — подумав Енді.

— Приклей оце на стіну отам, — звелів поліцейський.

«А це що, твій власний готель?» — подумав Енді.

— Перепрошую, але я не маю такого права клеїти щось на стінах.

Той аж завмер, нахилив голову набік і став придивлятися до Енді крізь товсті скельця затемнених окулярів.

— Слухай-но, кретине. Я даю повноваження.

— Пробачте, сер, та я не маю права клеїти щось на стінах, поки мені про це не накаже мій начальник.

— А де твій начальник?

— Я не знаю. Може, десь в якомусь барі.

Поліцейський акуратно підняв зі стійки знімки фоторобота, пройшов за спину Енді й причепив на дошку оголошень. Впоравшись, він зирнув зверху вниз на Енді й сказав:

— За кілька годин повернуся. Якщо ти їх здереш, я тебе заарештую за протидію правосуддю.

Енді й оком не змигнув.

— Не вийде. Зі мною вже раз так було в Канзасі, тож я добре знаю про таке.

Масні щоки копа розчервонілися, він аж заскреготав зубами.

— Ах, то це ти такий розумник, так?

— Так, сер.

— От ти їх тільки спробуй зірвати, і я клянуся, що за що-небудь, та я тебе запроторю за ґрати.

— Невелике діло, я вже там бував.

З вулиці долинули сирени, замигтіли червоні вогники; коп відвернувся і задивився туди. Тоді щось пробурмотів і рушив за двері. Енді зірвав знімки і вкинув до урни. Тоді поглядом провів ряд поліцейських машин на дорозі й вийшов. Далі через автостоянку він попростував до найдальшої споруди мотелю. Постукав у двері номера 38.

Трохи почекав. Тоді постукав ще раз.

— Хто там? — почувся жіночий голос.

— Менеджер, — відповів Енді, пишаючись своєю посадою.

Двері прочинилися, і з’явився той, який дуже скидався на фоторобот Мітчела І, Мак-Діра.

— Так, сер, а в чому справа?

Енді помітив, що той нервував.

— Щойно заглядали копи. Ви розумієте, про що я?

— А що вони хотіли? — безневинно запитав той.

«Твій зад вони хотіли», — подумав Енді.

— Просто ставили всякі запитання, показували фотознімки. І я придивився до них уважно. Ясно?

— У-гу.

— Дуже непогані знімки.

Містер Мак-Дір дуже серйозно дивився на Енді. Той вів далі.

— Коп сказав, що один з вас утік із в’язниці. Ви розумієте мою думку? Я сам бував у в’язниці, і думаю, що кожному звідти хочеться дати драла. Розумієте?

Містер Мак-Дір трохи нервово всміхнувся.

— Як вас звати? — запитав.

— Енді.

— У мене до тебе є справа, Енді. Я дам тобі тисячу доларів сьогодні, і завтра теж, якщо ти й далі нікого не впізнаватимеш. Так само й післязавтра.

«Чудова оборудка, — подумав Енді. — Та якщо він має змогу давати по одній тисячі за день, то зможе платити і по п’ять тисяч за день. Який чудовий шанс змінити кар’єру!»

— Не-а, — сказав він. — П’ять тисяч в день.

Мак-Дір не торгувався.

— Згода. Дай-но принесу гроші, — він зайшов до кімнати й повернувся з пачкою купюр.

— П’ять тисяч на день, Енді, така наша угода?

Енді гроші забрав, озирнувся. Перерахувати можна й пізніше.

— Думаю, ви захочете, щоб я й технічок тримав подалі.

— Добра думка. Було б непогано.

— Іще п’ять тисяч.

В очах містера Мак-Діра промайнув сумнів.

— Добре, але в мене є ще одна справа. Завтра вранці з служби доставки вам принесуть бандероль на ім’я Сема Форчуна. Ви мені її принесете, щось наговорите покоївкам і отримаєте п’ять тисяч.

— Не підходить. Я працюю в нічну зміну.

— Окей, Енді. А що, як ти працюватимеш всі вихідні і вдень, і вночі, триматимеш покоївок подалі від нас і принесеш мені бандероль? Ти можеш це зробити?

— Аякже. Мій хазяїн — п’яничка, він тільки радітиме, якщо я працюватиму всі вихідні.

— Скільки візьмеш грошей, Енді?

«Ну, давай, же, не бійся», — подумав Енді й сказав:

— Ще двадцять тисяч.

Містер Мак-Дір усміхнувся.

— Домовились.

Енді й собі вишкірився й взявся засовувати до кишені гроші. Він мовчки пішов геть, а Мітч повернувся до номера 38.

— Хто там приходив? — спитав Рей.

Мітч, виглядаючи крізь жалюзі надвір, усміхнувся й відповів йому.

— Я знав, що нам вдасться знайти лаз у їхньому оточенні. І гадаю, нам щойно це вдалося.

38

Містер Моролто в чорному костюмі й червоній краватці сидів на чолі зношеного покритого пластиком столу для переговорів у конференц-залі готелю «Бест Вестерн». Довкола на двадцяти стільцях порозсідалися його найкращі й найрозумніші люди. А попід чотирма стінами стояли інші — перевірена надійна бригада. Безсердечні вбивці, які завжди ефективно і без вагань виконували свою роботу, однак тепер вони скидалися на клоунів