Читати книгу - "Карта днів"

я опинився під косими променями сонця, яке давно перевалило за полудень. Стояла задушлива флоридська спека.

Мої друзі залишалися в Диявольському Акрі. Мої батьки подорожували десь по Азії.

Будинок стояв порожній.

Я зайшов досередини, розташувався на дивані у вітальні та дістав із кишені телефон. Батарея була розряджена ще не до кінця. Я набрав номер Ейча. Після трьох гудків відповів якийсь чоловік:

— «У Хонґа».[87]

— Мені потрібен Ейч, — сказав я.

— Залишайтесь на лінії.

Десь там на задньому плані я чув голоси та брязкання тарілок. Потім на лінії з’явився Ейч.

— Алло? — промовив він обережно.

— Це Джейкоб.

— Я думав, імбрини посадили тебе під замок.

— Не зовсім, — сказав я, — але вони дуже злі. Я впевнений, вони не зраділи б, якби дізналися, що я вам дзвонив.

— «Я впевнений, вони не зраділи б»… — повторив він і тихо засміявся. Я знав, що він також злиться на мене. Це було чути в його голосі. Але, схоже, він уже пробачив мені, і, можливо, навіть задовго до цієї розмови. — Ей, я радий, що з тобою все гаразд. Я за тебе хвилювався.

— Ага. Я теж за себе хвилювався.

— Якого біса ти мене не послухав? А тепер усе зіпсовано.

— Знаю. Пробачте. Дозвольте мені допомогти це виправити.

— Ні, дякую. Ти зробив достатньо.

— Мені слід було скасувати місію, коли ви сказали, — промовив я, — але… — Я завагався, побоюючись, що це пролунає як звинувачення, — чому ви не сказали мені, що ми робимо щось незаконне?

— «Незаконне»? Звідки ти це взяв?

— Я про закон кланів. Не можна забирати відособленого дивного…

— Ми всі повинні бути вільні йти куди захочемо, — перебив він. — Усяк закон, який відбирає твою свободу, має бути знехтуваний.

— Добре, я згоден. Але імбрини намагаються домовитись про мирну угоду між кланами та…

— Думаєш, я цього не знаю? — у його голосі почулося розчарування. — Клани все одно почнуть війну, якщо захочуть, тому нікому не дозволяй себе обдурити, якщо тобі скажуть, що це має якийсь стосунок до тебе чи до мене. У всякому разі нині на карті стоять набагато більш важливі речі, ніж те, хочуть оті кляті клани битися одне з одним чи ні.

— Більш важливі? Які, наприклад?

— Наприклад, ота дівчина.

— Це ви про Нур?!

— Звісно, про неї. І не кажи її імені вголос.

— Чому вона така важлива?

— Я не збираюсь це тобі розповідати незахищеною телефонною лінією. І, як би там не було, тобі це знати не треба. Правду кажучи, я від самого початку не повинен був тебе в це вплутувати. Я пішов проти здорового глузду. А ще я порушив обіцянку, і мені від цього гидко. Тебе ледве не вбили через це.

— Яку обіцянку? Кому?

Повисла пауза. Я міг би подумати, що зв’язок обірвався, але на задньому плані було чути брязкіт посуду. Нарешті, він промовив:

— Твоєму дідові.

Це мені нагадало про причину, з якої я передусім і дзвонив Ейчеві в цей момент.

— Але чому? — запитав я. — Чому він ніколи нічого мені не розповідав? Чому він просив вас берегти від мене таємниці?

— Тому що він хотів захистити тебе, синку.

— Це б ніколи не можливо було здійснити. Усе, чого він добився, це зробив мене повністю непідготовленим.

— Він завжди хотів розповісти тобі, ким ти був насправді. Але він помер надто швидко, щоб устигнути зробити це самому.

— Тоді від чого ж він мене захищав?

— Від нашої роботи. Він не хотів тебе вплутувати.

— Тоді навіщо він відправляв мені поштівки з ваших місій? Або малював для мене карти? Або зробив моє прізвисько паролем до бункеру під його домом?

Я почув, як Ейч глибоко вдихнув та повільно видихнув.

— Він залишав тобі підказки на випадок надзвичайних обставин. На цьому все. Боюсь, я поспішаю. Ти застав мене в останню мить.

— Кудись ідете?

— Одна незакінчена справа, — відповів він. — А потім остаточно піду на пенсію.

— Ви спробуєте її повернути, так?

— Це не твоє діло.

— Підождіть мене. Я до вас приїду. Я хочу допомогти. Будь ласка.

— Ні, дякую. Як я вже сказав, ти зробив достатньо… і ти не виконуєш накази.

— Я буду. Обіцяю.

— Окей, тоді тримай наказ: повертайся у своє життя. Повертайся до своїх імбрин та у свій безпечний маленький світ, тому що до цього світу ти ще не готовий. Можливо, одного дня ми знову зустрінемось, коли будеш готовий.

А потім він поклав слухавку.

Розділ дев’ятнадцятий

Я стояв у своїй вітальні з телефоном у руці та все прислухався до тиші на лінії. У голові роїлося безліч думок. Я мав добратися до Ейча, і швидко. Я мав допомогти йому. Я був зеленим і недосвідченим, так, але він був старий і непрактичний. Я був необхідний йому, навіть якщо він у цьому не зізнавався. Хоча щодо одного він був правий — до виконання наказів я ставився жахливо. Ну що ж, це був другий шанс допомогти Нур. Можливо, тільки дещиця шансу, але на цей раз я зроблю все, що зможу.

Спершу я мав би знайти Ейча. На щастя, я точно знав, із чого почати пошук: із сірникової книжечки, де я вперше був знайшов номер його телефону. То був телефон якогось китайського ресторану десь на Мангеттені. Коли я дзвонив Ейчеві цього разу, то чув на задньому плані звуки, характерні для ресторану, — шум кухні чи, може, тієї ділянки її, де готують страви для відвідувачів, — і я був цілком упевнений, що мені тоді відповів на дзвінок хтось, хто там працює. І я вирішив, що Ейч жив десь поряд із чорним ходом або над самим рестораном. Назва та адреса були на сірниковій книжечці, тому знайти ресторан було б досить легко. Мені тільки треба було добратися до Нью-Йорка.

На цей раз я не пакував сумку і не брав із собою нічого особливого. Я лише змінив одяг, у якому був протягом останніх кількох днів і який був закривавлений та починав уже