Читати книгу - "Заклятий козак"

Гордієнко рвався тілом і душею у Будища, бо там стояв стацією король Карло. Кошовий нікому не діймав віри, він хотів почути власними вухами про справжні заміри шведів… Але Гордієнка нетерпляче очікував гетьман Мазепа в Диканьці, і кошовий ніяк не міг обминути резиденцію регіментаря України.

Після короткого вагання Гордієнко з отаманням і всім рядовим товариством завернув до гетьмана в гості.

Гетьман зустрів високих гостей, стоячи біля столу. Він був блідий, сивий але величний; на устах блукав усміх вдоволення, а очі сяяли огнем. На’столі перед Мазепою лежали гетьманські клейноди, а його самого оточувала з усіх боків генеральна старшина.

Кошовий глянув просто гетьманові в очі; мент… і гордий запорозький бунчук схилився ниць, воздаючи ясу гетьманському маєстатові.

- Ми, військо запорозьке низове, дякуємо вашій мості за те, що ви, як і належало се вчинити головному регіментарю України, взяли близько до серця долю нашої батьківщини й намислили визволити її з московського ярма! Ми певні, що лише заради сеї мети, а не для власних користей, ваша мосць, визнали над собою протекцію щведського короля! Наше бажання щиро вам допомогти, і через се ми будемо вкупі з вами офірувати: і кров’ю, й життям нашим! Будемо у всім підлягати послуху вашої мосці, аби лише досягти бажаної мети. Благаємо вашу мосць, візьміть на себе тягар провідника, а ми, скільки вистачить нашої снаги, допоможемо вам нести його! Дякуємо вашу мосць ще й за те, що сповістили і нас про свої заміри та доброзичливість шведського короля до нас. Ми ж сюди прибули із Запоріжжя задля того, щоб і для нашої матері Січі, випрохати у його величності королівську протекцію. Маємо надію, що й ваша мосць допоможете нам у тім. Готові перед Богом заприсягти в вірності й послуху вашій мосці, але бажаємо щоб і ваша ясновельможність заприсягли чинити в згоді з нами й спільно дбати про порятунок України!

Промова кошового зробила приємне враження на гетьмана й генеральну старшину. Курінні отамани чекали, яку ж відповідь дасть сам гетьман.

Ось він заговорив, і ті, кому вперше довелося чути його, вельми здивувались, що такий давній на літа дід владає таким молодим чаруючим голосом.

- Дякую вам, братчики, преславне товариство, за вашу ласку до мене! А ще дякую опрічне за те, що ви Ймете мені віри. Я бачу, ще не перевелися вірні сини України! І моє серце радіє від сього. Бога кличу в свідки, що, прохаючи шведської протекції для отчизни, я чинив се не через легковажність, не з пустотливих примхів чи власних користей… Ні, лише із великого кохання до нашої отчизни! Відаєте, я не маю жінки, дітей, та й віку мого лишилось на ніготь. Я ж міг би собі від’їхати у Польщу, чи куди у другу землю, щоб там спокійно дожити рештку свого віку… Еге, я б так і зробив, коли б у грудях не мав серця, а в серці, як вже сказав, любові до України. Двадцять років я керував Україною; двадцять років я запопадливо дбав про її добробут. І от коли настигли злигодні, то чи міг я спокійно згорнути руки й дивитись, як гнобителі поневолюють моїх братів? Смокчуть нашу кров? Чи міг я сказати: моя хата скраю? Я був звістен про заміри царя, як то він хотів переселити нас у Московщину, а вас, запорожців, пописати у драгуни; вашу ж матір Січ зруйнувати дощенту! Коли ви, братчики, преславне товариство, зараз вільні, то за се маєте мене дякувати! Се я не дав Меншикову виповнити царський наказ, перекувати вас усіх в залізо та заслати у Сибір! Вже той лютий москаль, син самого люципера, йшов із страшною силою, але… видно ще не до останку ми прогнівили пана Бога, коли він зглянувся на наше сирітство и сльози та послав нам в потугу шведів. Я поєднався з шведським королем і тепер маю надію - Творець, вибавивши нас недавно від великої небезпеки, допоможе нам до останку! Чує моє серце, що ми скинемо ганебне ярмо з виї! Батьку кошовий і ви, братчики запорожці, ось вам моя рука, й будьте зо мною заодно! По сій мові гетьман взяв в обійми кошового та й поцілував.

- Слава гетьманові! - закричали курінні.

- Слава кошовому! - гукнула генеральна старшина.

- Гетьманцям слава!

- Матері Січі и преславним запорожцям - многая літа!

- Хай ворог гине!.. Нехай вік живе ненька Україна! - Злилися в одно голоси запорожців і гетьманців.

Гетьман, кошовий, старшина генеральна городова й військова запорозька навзаєм вклонилися й поздоровили одні других. Саме на порозі з’явився дворецький.

- Ясновельможний, страва вже стоїть на столі. І він одним рухом одчинив двері в їдальню.

- Прошу дорогих гостей до столу! - запрохав Мазепа.

Кімната, де стояв накритий стіл, була простора, з великими вікнами, котрі виходили в старосвітський сад. Золоті сонячні кружала лежали на долівці й обливали в жовтий колір дрібні порохи. А гетьманський стіл міг переважити королівський. Він аж вгинавсь під вагою жбанів, баклаг, келихів, кованих із щирого срібла й здебільшого позолочених. А коли челядь стала подавати страву: поросят, гусей, курей - запечених, засмажених, то навіть острах брав, чи витримає стіл? Під столом стояли бочівочки. Нахиляйсь і точи: вишнівку, слив’янку, оковиту, - що до смаку. Закордонні вина, «угорські», терпкі на смак, але міцні на голову, стояли в дебелих пляшках на столі. Гетьман запрохав кошового на чільне місце, а сам сів біля нього. Поруч гетьмана розмістилась генеральна старшина; січове отамання примостилось праворуч від кошового.

Ось за дворецьким увійшла валка челядників, ліком стільки, скільки й гостей було. Кожний челядник мав невеличкий дерев’яний таріль, а на тарелі такий же корячок, наповнений по вінця полинівкою. Такими корячками звикло п’ють на Січі, і се була вигадка самого дворецького, щоб краще догодити запорожцям.

По раз перший ясновельможний господар і вельможні гості випили з дерев’яних корячків. Але раніше ніж випити, гетьман мовив:

- Браття! Насамперед випиймо за нашу славу! За славу нашої української землі! За майбутню славну перемогу над нашим ворогом! Випиймо за славну минувшину і за славну будучину, котра нас чекає! Випиймо за всіх тих, що кров свою пролили й головами наклали, боронячи отчизну!

Гості випили мовчки, урочисто, а корячки поставили назад на тарелі. Челядники винесли їх геть. Дворецький подав гостям на великих тацях срібні келихи й кришталеві чарки.

Обід затягся допізна. На небі вже зійшла вечірня зірка, коли нарешті старшина стала пробувати звестись на