Читати книгу - "Заклятий козак"

ноги. Але ноги немов змовились між собою - зрадили кожному гостеві. Тяжкі голови похилилися на стіл.

Один Гордієнко встав із-за столу, коли не числити ясновельможного господаря та Орлика. Але й кошовий так заточувався, так вихилявся, розмахуючи руками, що аж челядники підбігли до нього, щоб піддержати.

Дворецький чимало мав клопоту, доки порозводив підпилих гостей на приготовлені постелі. Генеральна старшина скоро заспокоїлась і заснула; але не так легко було уконтентувати підпилу запорозьку старшину! Курінні отамани вередували наче вродливі, а до того ще й маєтні панни! То їм в головах твердо, то в боках мулить. Тому знов кажи казки, а від сього мухи одгонь, п’яти чухай…

У дворецького від клопоту навіть чуб закурів.

- Ви думаєте, вони справді такі п’яні? - посміхався з дворецького Орлик.

- А то тверезі?

- Прикидаються, добродію! Це щоб ви знали запорозькі примхи! У себе на Січі запорожець спить на голій землі, підмостивши кулак під голову. А коли він попадає на гетьманщину, то його вередування не має міри! Це запорожці хочуть нас, городових козаків, переконати, що ніхто так не розуміє вигоди, як вони.

Раптом на подвір’ї зчинився страшенний ґвалт, зачувся брязкіт зброї. Залунало кілька пострілів із пістолів.

Орлик з дворецьким побігли на подвір’я. Там ще з обідньої пори сиділо за довгими столами січове товариство. З обідньої пори й до пізнього вечора запорожці без перестану заливали за комір отії ледащиці, котра аж тепер зачала давати знати себе.

Запорожці на початках пили, їли и гукали:

- Слава гетьманові, слава! Се не гетьман, а рідний батько! Від Богдана до Йвана не було гетьмана!

Нарешті уконтентовані запорожці встали із-за столу, але не звичайно - і стали цупити із столу ножі, тарелі срібні, келихи та ховати в кишені. На що попівська кишеня простора, але до запорозької далеко їй; у останній сховалась би ціла дитина.

На початках гетьманська челядь хоч і бачила господарювання запорожців, але мовчала. Коли ж перегодом трохи не весь посуд зник у запорозьких кишенях, старший челядник запротестував.

- Добродії! Пошкодуйте господарське добро! Не звичайно ж так! Гетьман буде задарма на нас гніватись!

- Не буде! Ми з гетьманом тепер як брати! Але челядник уперся:

- Та добре, хоч ви з гетьманом і брати, але кишені ваші не сестри… Поверніть гетьманське добро!

Загнівав він цим запорожців.

- Ідіть ви к лихій, пресучій матері з вашим гетьманом! - одрікли вони.

Челядникам зосталося одне, - силоміць одняти гетьманське добро у запорожців. Вони покликали на поміч сердюків і зачепились. Запорожці з п’яних очей схопились за зброю; у декого зопалу пальнув пістоль.

Саме на сю пору нагодився дворецький з Орликом. До них посунули із скаргами челядники. Прочувши про грабунок, дворецький розгнівався:

- Які ж ви нестатечні! - попрікнув він запорожців. - Ви ладні жакувати ту господу, в котрій їли хліб-сіль!

Обурив він своїм словом запорожців вельми.

- То по-твойому ми прибиші? Нетяги?! А ти хто такий? Блюдолиз! Смієш так зневажати наші старі предковічні звичаї?! - загомоніло навколо як море.

- Хіба се запорозький, християнський звичай жакувати ту господу, в котрій їв хліб-сіль? Се поганський звичай! Ви його перейняли у бусурмен, - змагався дворецький.

Але його ніхто не слухав.

- Він зневажив преславне низове товариство! - гукав один.

- А може се його направив гетьман? Коли так, начхаймо на гетьмана! - вигукував другий.

- У Січ! Сідлай коней!.. - волав третій.

- Будіть отамання!

Але курінні вже стояли на ґанку, всі як один, немов то і не вони пили, і не з ними воловодився дворецький. Дворецький від здивування навіть очі витріщив. Аж се залунав голос кошового:

- Що трапилось, дітки?

- Зневага, батьку! Попрікнули нас, що ми готові жакувати господу, в котрій гостювали!

- На коней, дітки! - гримнув Гордієнко.

Переляканий Орлик побіг до гетьмана.

Доки Мазепа зодягся та вийшов, запорожці вже на коней сіли. Гетьман схопився за стремено кошового.

- Батьку кошовий, чи подобає так?

- А чи подобає, батьку гетьмане, вашій челяді так тяжко зневажати лицарів? Га? Де то чувана річ - лицарів здобичниками обзивати?!

- Та коли ж вони господарські речі по кишенях поховали! - виправдовувався дворецький.

- Зась, челяднику! - гримнув Гордієнко. - Не братайся з ким телят не пас! Ми тобі не рівня! Тямиш, дурню, що патякаєш? У січовиків такий звичай - те начиння, з котрого запорожець перед тим їв, він вважає своїм!

- Не знав я сього, далебі! Вибачте мені на сей раз; тільки ж і провини моєї, що я щиро дбав про господарське добро, - кланявся дворецький запорожцям.

- Укусивши, не залижеш, - одрік кошовий вже без гніву та й звернувся до товариства:

- А що, дітки, пробачимо йому на сей раз? Бо воно, як по правді, нас образив челядник, ми ж. хочемо прикрість вчинити ясновельможному господареві. А хіба ж він перед нами завинив?

- То и пробачимо, - згодились запорожці. Вони були хлопці незлобиві.

- Тепер, батьку гетьмане, навіч бачите, які вередливі діти-запорожці, і як їм тяжко годити, - шепнув Гордієнко на вухо Мазепі, коли вони повертались назад у покої.

Ніч пройшла спокійно. А вранці, як лише сонечко зійшло, запорожці рушили у Будиша показатися королеві.

Короля Карла заздалегідь попередили, що їдуть запорожці. Король вислав їм назустріч Піпера.

Піпер зустрів Гордієнка і запорожців недалечко від Будищ. Вишикувані драбанти воздали запорожцям ясу із мушкетів.

Запорожці привітались до драбантів своїм звичаєм: підкинули вгору шапки й пальнули із пістолів.

Запорозькі курені зупинились на майдані, а отамання поїхало за Піпером до короля. Король стояв стациєю в хаті якогось міщанина. Вартові мовчки пропустили старшину на ґанок.

Хатні двері були відчинені, і Гордієнко з сіней загледів короля. Карло нетерпляче ходив по хаті, коли ж запорожці переступили поріг, він спинився недалечко від столу.

Король очима їв низових лицарів, а вони - лицаря з далекої півночі, і Карло про запорожців, і запорожці про Карла дуже багато наслухалися всіляких оповідань, а тепер зустрілися і дивувалися навзаєм.

Гордієнко приступив до короля.

- Ваша величність! Моїми устами Січ Запорозька дякує за ваш ласкавий претокторат! - сказав він на латинській мові.

Се короля приємно вразило; він переконався, що запорожці справжні лицарі! Вони не лише були вправні у військовім ділі, зле й науку високу посідали, володіли класичними мовами.

- Лицарі! - мовив король теж по латині. - Я дякую Творця, що він послав