Читати книгу - "Коли курява спаде"

в туси Лха Шопи! Навіть у такій прикрій і трагічній ситуації вони ні на кого не нарікали, а тільки підтримували в собі надії на іншого добродія, який не був їхнім господарем.

Тим добродієм був я.

За три дні крізь мої пальці не просипалося ні зернини, однак вони не ображались. Я ж не був їхнім господарем, тож не було на що й ображатися. Коли вони тільки прийшли, ще можна було почути гомін молитов, однак тепер усе припинилося, тільки люди один за одним помирали. Хто помер, пеклися на сонці у воді, поки не розбухали й не ставали схожими на набиті лантухи, а потім їх зносило течією до обрію. Уночі після третього дня мені почали снитися кошмари. На четвертий день уранці, ще я не розплющив очей, як уже усвідомив, що всі ті люди сидять назовні з волоссям, укритим росою. Тиша, яку створювали багато людей разом, була незвичайною тишею, вона чинила величезний тиск.

— Досить! Досить! Це нестерпно! — вигукнув я.

Оскільки я увесь цей час дуже добре харчувався, то випромінював повноту життя, і мій голос рознісся далеко в легкому ранковому тумані. Голодні люди підняли свої голови, що тримали їх глибоко захованими в ногах. У ту мить сонце виринуло з-за лінії горизонту й розсіяло туман. Так, терплячість цих людей і сила їхнього розчарування, навіть потужніша за всі сили світу, зібрані разом, підкорили мене. Я не міг встати з ліжка. Стогнучи, я наказав своїм підлеглим:

— Варіть кашу, варіть, варіть… Нагодуйте їх, нехай вони говорять, нехай плачуть, нехай роблять, що хочуть.

Виявилося, що мої підлеглі, управитель, Дролма, двоє особистих прислужників, а також інші слуги за моєю спиною давно вже все підготували й чекали тільки на моє слово, щоб підпалити хмиз під казаном.

Коли вогонь запалав, мої підлеглі радісно загукали, однак голодний натовп залишався безмовним. Почали роздавати їжу, однак від них так само не чутно було жодного звуку. Я не міг визначитися — мені подобаються такі люди, чи я їх боюся.

Відтак я знову вигукнув:

— Скажіть їм, що більше їжі не буде, тільки цей один раз. Їжа надасть їм сили, тож нехай вирушають до себе додому!

Ці мої слова передавалися голодним з вуст кожного, хто тримав ложку.

Дролма із слізьми на очах казала:

— Не потрібно завдавати прикростей нашому добродію-господарю, повертайтеся до вашого господаря, до свого господаря, адже небо кожному з нас дало свого господаря, чи не так?

Однак їхньому господарю теж не дуже добре велося.

Нагодовані люди туси Ронггонг переслідували на нагодованих конях загін Лха Шопи, не даючи йому змоги передихнути. Цю ситуацію можна було розуміти ще й так, ніби я на північних кордонах знайшов людей, які погодилися воювати замість родини Мерці. Мій старший брат був вправнішим за мене, тому він особисто вів свій загін в атаку в південних горах, що були набагато більш покручені, ніж тутешні, і де було набагато спекотніше.

Все більше людей вважали, що хоча він і розумний, однак удача завжди перебуває на боці його дурного брата. У мене самого теж було таке відчуття, ніби удача слідує за мною, мов тінь. Один раз або двічі я дуже чітко відчував присутність цієї таємничої речі зовсім поруч, тож обертався й тупав на неї ногою. Однак, на жаль, то була тінь, а не собака. Собаку можна прогнати, а тінь — ні.

Аїр-молодший спитав мене, на кого я тупаю ногами.

Я відповів, що на тінь.

Він засміявся й сказав, що не може бути. Потім по його безкровному обличчю ката розлилося світло. Я зрозумів, що він хоче сказати. Як кат він мав особливий інтерес до потойбічного світу. Дійсно, він сказав мені з натхненним обличчям:

— Якщо хочеш прогнати духа, тупання ногою не допоможе, потрібно плюнути.

Він навіть продемонстрував, що потрібно робити мені за спиною: «Потрібно ось так…»

Однак я не міг дозволити, щоб він своєю слиною ката і методами проганяти зло злякав мою удачу, у випадку, якщо вона дійсно навмисне слідує за мною з ранку до вечора. Тож я задав йому ляпаса й сказав:

— За те, що я буду плювати собі за спину, ти можеш покарати мене, поставивши розпеченим залізом тавро на мої губи. Тим більше це стосується вас, рабів.

Світло з обличчя Аїра-молодшого зникло.

— Продовжуйте, — сказав я. — Іди, потримай ложку.

Завдяки мені навіть найбідніші бідаки сьогодні скуштували солодкий смак дармової їжі. Щастить тим людям у цьому світі, хто спроможний давати. Я дав змогу кожному зі своїх людей потримати трохи ложку і спробувати на смак, яка то є спроможність чинити добро. Я чув, що вони в душі бажають другому паничеві слави й вічного життя. Натовп, який наївся, все ще залишався просто неба. Я прокричав до управителя, який наближався до мене з усміхненим обличчям, тягнучи свою криву ногу: