Читати книгу - "Коли курява спаде"

— Час завершувати! Накажіть їм іти! Нехай ідуть!

Управитель, дивлячись на те, як остання людина втягує в себе останню ложку пшеничної каші, в гарному настрої піднімався нагору. Почувши мої крики, він поспішив сказати ще зі сходів:

— Вони зараз уже повертаються, вони запевнили мене.

Саме в ту мить натовп почав переміщатися. Хоча вони робили це без жодного звуку, однак у їхніх ногах з’явилися сили, тож, ступаючи на землю, вони вже утворювали незначний звук. Однак якщо кожен у великому натовпі створює незначний звук і тупіт незліченної кількості людей збирається разом, тоді земля починає дрижати й розхитуватись. Крім того, коли такий великий натовп іде, він здіймає за собою багато куряви. А коли ця курява розсіялась, вони вже були далеко — на іншому березі річки.

Я не втримався й зітхнув із полегшенням.

Однак на іншому березі річки вони зупинились. Чоловіки полишили жінок і дітей і зібралися докупи. Що вони збиралися робити разом? Наївшись, вирішили атакувати нас? Якщо так, то я волів би, щоб вони почали це якнайшвидше. Оскільки відколи темніло й до того часу, коли слід іти в ліжко, дійсно не було ніякої роботи. Тож якби вони пішли в атаку, ми б почали стріляти й закінчили бій якраз на той час, коли потрібно йти спати. Таким чином ситуацію, з якою ще не стикався жодний туси, було б завершено. О Небо, події, з якими я стикнувся, вже випадали колись на долю туси. Чоловіки сіли й довго сиділи; потім між ними відбувся невеликий рух. Оскільки мені сліпило очі післяобіднє сонце, я міг побачити тільки центр того заворушення, він був схожий на маленький вир, який, закрутивши натовп, дуже швидко заспокоївся. Потім з натовпу вийшли кілька осіб, ступили в річку й пішли до нас. Усі люди за їхніми спинами встали й проводжали їх очима.

Поки ті декілька осіб переходили вільний простір, час здавався нестерпно довгим.

Вони стали переді мною на коліна. Виявилося, що ці люди вбили старост і голів селищ, хто залишався відданим туси Лха Шопі, і принесли їхні голови та поклали мені під ноги.

— Навіщо це? — спитав я в них.

Вони відповіли, що туси Лха Шопа втратив милосердя, а також широту душі й уміння розуміти ситуацію, властиві колишнім туси Лха Шопа, тому його люди зрадили йому. А туси Мерці заручився волею Неба правити на більших територіях і більшою кількістю людей, що всі визнають.

Я покликав Аїра-молодшого і представив його цим людям, які хотіли перейти на мій бік. Адже далеко не кожний туси має свого власного ката. Та й навіть у тих, у кого він є, той кат не обов’язково буде з діда-прадіда. Тож люди із цікавістю зміряли поглядами цього довгорукого й довгоногого парубка з блідим обличчям. У ту мить я запитав:

— Хто вбив старост свого господаря?

Усі люди знову стали на коліна — так вони спільно визнавали свою провину. Отже, вони були розумні й сміливі і вже мені подобались, тож я сказав до них:

— Підведіться, я не буду нікого з вас убивати. Вас так багато, що я просто не визначу, кого віддати кату.

Усі вони розсміялися.

Так до родини Мерці перекинулись декілька тисяч підлеглих туси Лха Шопи. Казали, що землі останнього, якщо подивитись на них зверху, схожі на велике дерево, гілки якого — то смужки гірських ярів, а стовбур — то долина гірської річки. Ця річка поступово збільшує свої води, тож і її долина поступово розширюється. Гирло річки, де вода гуркоче, мов грім, — то корені дерева, а гірські яри у верхній течії річки, з яких у неї вриваються багато потічків — то основні гілки дерева. Увечері управитель приніс карту і я довго розглядав її при світлі ліхтаря, аж поки вгледів у її покручених лініях дерево. Цього разу я відтяв від того великого дерева дві найбільш міцні гілки. Я призначив кількох людей, які стояли тепер переді мною, новими старостами й головами селищ. Вони вимагали від мене надіслати їм нових голів, але я відповів, що дам їм тільки ячмінь.

— Ви — самі собі голови, — сказав я. — А потім уже я — ваш голова.

Наступний день був надзвичайно заклопотаний — я видавав їм зерно, якого було б достатньо, аби подолати голод, а також насіння для сівби на наступний рік. Увечері ці врятовані люди лишилися тут і розпалили на пустирищі ватру. Вони побували на межі між життям і смертю, тож тепер випромінювали ні з чим не зрівнянний пафос. Варто було мені звіддалік помахати їм рукою, як між небом і землею, мов весняний грім, прокотилося їхнє вітання. Коли я увійшов до їхнього натовпу, декілька тисяч людей одночасно впали на коліна і здійнятий ними порох забив мені подих. Я не дуже вірив у те, що всі ці люди за якусь коротку мить стали моїми людьми. Правда, я не міг у це повірити. Коли здійнялась курява, двоє прислужників стали впритул до мене — один справа, інший — зліва. Вони боялися, що хтось може накласти на мене руки. Однак я відсунув їх, адже в тому не було потреби. Нас все одно було лише декілька людей у такому великому натовпі, і якби вони дійсно хотіли з'їсти нас, то їм всім би не вистачило навіть відкусити по маленькому шматочку. Проте вони не могли