Читати книгу - "На уходах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чути було, як в оборі корови жували. В ту хвилю показалося щось невелике на порозі шпихліра, та й відразу посунуло до хлопців.
— От і Татарка навідалась, — сказав Андрій.
Справді була се собака. Вимахуючи хвостом, вона пішла до Андрійка, лизнула його по лиці, обнюхала сплячих дітей, поласилась коло Івася і лягла біля порога.
— Як таку сторожу маємо, то й шкода зачиняти двері, — говорив Івась.
— І я так гадаю. Підожди, я ще вкрию малих. — Він нащупав покривала і повкривав їх. — Тепер можемо спати. Доброї ночі, Івасю!
У дворі чути було, як сторожовий козак проходжався та відмовляв молитви.
Хлопці спали до високого сонця. Пані сотничиха заходила до них кілька разів та не хотіла їх будити, поки самі не прокинуться. Аж проміння сонця заглянуло туди та засвітило їм у вічі, тоді і посхапувалися.
— Заспали ви, небожата. Вставайте, купатися пора!
Максим і Омелько протирали очі і позіхали.
— Ану, хлоп’яга, пошукайте під вашими подушками, що там найдете.
Хлопці повитягали розмальовані коники.
— А хто нам поклав? — спитали разом.
— Ану, вгадайте?
— Це ти нам пливіз із Сіці?
Вони страх раділи, що й не хотіли купатися.
— Ну, ходіть мерщій, — налягав Андрій.
Вийшли усі, та попрямували до річки через розлогий сад. Тут садовини такої, що аж галуззя позгиналось і треба було його підпирати колами. Та перед Спасом ніхто би овоча не рушив. Зараз за садом стояла велика сотникова пасіка. Тут панував старий дід Микита. Хлопці поклали собі з поворотом від ріки зайти до нього. Через леваду йшла поміж високою пшеницею притоптана стежка аж до річки.
Річка була степова з низькими берегами, поросла з краю лепехою. Хлопці роздяглись. Андрій поліз перший у воду і повсаджував з берега хлоп’ят. Вони зразу боязко держались його за шию, та відтак пішли у воду і стали плескатись та покрикувати.
Викупавшись, завернули до пасіки. Дід Микита порався перед огорожею над улиєм, який треба було поправити. Він і не зчувся, як позаду його гукнув Ацдрій.
— Добрий день, діду, чолом тобі б’ємо!
— Якого біса репетуєш та бджолу лякаєш, — відозвався сердито дід. Згодом він обернувся. — Ага! Це ти, Андрію? Коли приїхав?
— Приїхали ми учора ввечері, сьогодні прийшли тобі поклонитися, а ти сердишся, хіба так годиться?
— Чи я міг вгадати, що це ти? Давно твого голосу не чув, то й не пізнав, а тепер здоровий будь та розкажи, що на Січі нового?
Хлопці цілували старого в руку, а він гладив їх по голові.
— Що ж би нового? Січовики у похід на татар пішли.
— Які б вони запорожці були, коли б у похід не ходили.
— Пішли з донцями укупі.
— То й добре, більше їх буде, то й краще діло піде.
— А добичею треба буде ділитися.
— Така та й добича на голодранцях татарах.
— То не варто було й трудитися.
— Варто трудитися, щоб козацтво не залежалось, не зледачіло. Треба татар провчити, бо хоч вони не те, що в давнину, а все ж ся собача віра шарпне нашого брата, коли лиш нагода трапиться.
— Воно й тепер так було. З микитинської паланки приходили на Запоріжжя козаки жалуватись, що ногайці жити їм не дають.
— От бачиш, що треба було. Підождіть, хлопці, тут, я вам меду винесу. У пасіку не заходьте, бо сьогодні бджола розгулялась, то вас покусає.
Дід пішов у пасіку, а за хвилю виніс кілька кришок меду на мищині. Хлопці взялись до меду. Та зараз стали туди злітатися бджоли.
Незабаром покликано їх від хутора. Хлопці справились з медом хутенько, подякували дідові і побігли. Максим і Омелько не могли наспіти за старшими. До того ще Омелько спотикнувся і впав, а через нього перевалився Максим. Оба добре чоломкнулись і стали плакати. Хлопці завернулись, щоб їх заспокоїти. Від хутора заєдно їх кликали. Тоді Івась побіг передом, а Андрій йшов поволі з дітьми.
У хуторі помітили якусь метушню. Сотник стояв з кількома старшими козаками з села і щось з ними балакав.
— Коли ви того певні, так нічого гаятись, — говорив сотник. — Хай сурмач перетрубить по селу тривогу, то зараз рушимо.
Козаки відійшли, а сотник прикликав Явтуха:
— Зараз поїдеш на роз’їзд з двадцятьма козаками. Чабани орду помітили, я звелів трубити збір. Невеличкий, кажуть, загонець із півночі вертає та спочивати пристановився, тим ліпше для нас, та все ж воно — стереженого Бог стереже.
В тій хвилі почулась у селі сурма на тривогу. В селі заворушились, ладили зброю і тільки на коней ждали, бо вони були на пасовищі.
Явтух побіг у конюшню, а за ним з десяток сотникових козаків. За хвилю вийшли звідсіля в повній зброї і вели за собою осідланих коней. Хлопці ледве пізнали Явтуха. То вже не той балакучий, добродушний чолов’яга, який віз їх сюди із Січі. Запорожець на всю губу. При боці шабля, за поясом пістолі, а позаду довга руїнниця. Скочив на коня, мов молодик, оглянувся поза себе, чи усі готові і виїхав за ворота. В селі аж клекотіло. Жінки прикликали дітей в хату, селом гнали чабани товар, вівці, коні, аж курява йшла.
Козаки стали ловити коней та сідлати.
— Степане, виведи мого вороного, — гукав сотник, а сам пішов у хату.
Сотниківна подавала йому шаблю та пістолі зі стіни.
— Коли б татарва сюди вдерлася, так ховайтесь у кущах
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На уходах», після закриття браузера.