Читати книгу - "На уходах"

на річці, в хаті усе добро поховати. Я більше нікого не беру опріч тих, що пішли з Явтухом.

Сотник вийшов на рундук і скочив на коня.

— Оставайтесь під божим покровом та нічого не бійтесь.

Казали чабани, що їх не багато.

Сотник поїхав у село. Уся челядь на хуторі стала озброюватись. Сотничиха подавала з комори шаблі, рушниці, списи, сокири, з льоху винесли порох та кулі і розбирали поміж себе. Сотничиха ходила усюди, чи усе в порядку. Не видно було, щоб налякалась. Вона лиш інколи споглянула з тривогою на дітей, на дочку, видно, лише їх долею журилася.

Осавул Панько розпоряджався як і що робити. Казав посідлати коней, щоб були напоготові, коли б треба йти на підмогу. Сотничиха веліла набрати води у бодні на випадок пожежі.

За той час виїздили на майдан коло церкви щораз нові відділи козаків. Сотник розіслав сторожів на усі сторони села. Надлетів посильний козак від Явтуха зі звісткою, що татари справді рушили на південь поміж Михайлівною і сусіднім селом Сторожинцями.

— Не знати, чи Сторожинці рушились? Тоді б можна їх узяти. Та й так ніколи гаятись.

Він упорядкував свою ватагу і поїхали на край села, де й скрились поміж вербами. В селі остались жінки, старі діди та малі діти. Усі чекали кінця з тривогою. Давно вже татари не показувалися сюди. Андрійко з Івасем хотіли подивитись, та сотничиха завернула їх і приказала не відходити нікуди з двору. Тяглася довга година непевного очікування. Усе життя затихло. Хіба собаки гавкали з дворів.

Аж нараз задудніло з того боку села, начеб від великого табуна коней.

У селі відізвалась, проймаючим голосом, сурма, почулись рясні мушкетні стріли, далі воєнний оклик, крик і гамір. Люди, що осталися в селі, хрестились і молились.

Від часу до часу чути було голос сотника, що лунав аж сюди. Відтак змагався лише гамір, метушня, відірвані оклики.

Згодом надлетів посильний козак, сповіщаючи усім, що татар розбито на порох. Люди зраділи дуже від сієї вістки.

Козак пігнав на село, а за наказом сотника порозсилали на усі сторони роз’їзди, чи часом який загін татарський де-небудь не затаївся. Роз’їзди мали їхати аж до сусідніх сіл.

Тепер вже ніхто не вдержав дітвори по хатах. Хлопці пігнали в село. За ними пішли Андрій і Івась. Та на селі не багато можна було цікавого побачити. На возах з високо настеленим сіном везли ранених. Вони мали позав’язувані полотенцями голови, руки та ноги й постогнували. Кожного завезли до його оселі, знімали обережно з воза і заносили до хат. Повезли кількох убитих прямо під церкву. Сюди бігли найближчі кровні і голосили по покійниках. Усе те наводило сум на ціле село.

Аж згодом над’їхав сотник на своїм воронім. У нього була пов’язана полотном голова. На лиці засохла кров. За ним їхала його сотня. Сотник видавав розпорядки осавулі, а сам поїхав прямо у свій двір. Сотничиха, побачивши його таким, лиш руками сплеснула.

— Нічого не бійсь, жінко, — сказав весело сотник. — Трохи мене татарин подряпав, та бач, нічого мені, коли на коні сиджу. Зате він сердега вже певно нікого не вкусить більше.

Сотник віддав коня хлопцеві і пішов по східцях у хату.

Прикликали зараз Микиту з пасіки. Він узявся до свого діла, а сотничиха з дочкою йому помагали. Хлопці були на селі. Наприкінці вели пов’язаних татар по двох, їх оточили козаки з довгими списами. Іззаду йшло кільканадцять молодиць та дівчат, дітей недолітків та кремезних парубків, яких саме відбили у татар. То був татарський ясир, пійманий десь далеко на Вкраїні. Народ стояв уздовж вулиці і цікаво придивлявся походові. Люди показували собі пальцями і гуторили між собою. Похід пішов у двір сотника. Сотник обмитий і зав’язаний чистим полотном стояв на рундуку. Зібралася сільська старшина: суддя, осаул, писар, десяцькі, отамани. Сотник був веселий. Йому подали велику люльку і він закурив.

— Не довго воно, а так без люльки навкучилось, наче три дні не курив. Гей, жінко, перш усього звели бранцям дати їсти, вони бідняги, бозна відколи не їли. Татари можуть підождати, хай вибачать.

Сотничиха пішла між бранців. Вони були знеможені, голодні і спрагнені. За сотничихою йшли наймички, несучи цілі оберемки хліба, сушеної риби, винесли й бочку молока.

— Їжте, люди добрі, будь ласка, — припрошувала сотничиха, а вони, мов зголоднілі вовки, кинулись на їжу.

За той час молодиці відшукали своїх дітей між бранцями, пестили їх, голубили, та аж плакали з радощів.

Між бранцями була якась пані з гарною дочкою і малим хлопчиком. Хлопчик був так знеможений, що, мов неживий, лежав під вербою в холоді з заплющеними очима. Мати з дочкою сиділи стривожені над хлопчиком. Його лице замаране було болотом. Довге біляве волосся позлипалось, панська одежина була подерта. Так само обі пані були в подертих одежах з розкуйовдженим волоссям. Молода дівчина сиділа, мов нежива, сперши голову на колінах.

Бідна мати йшла, хитаючись до керниці за водою, бо саме хлопчина отворив очі і простогнав: води. Пані озиралась чим води набрати. Хотіла набрати в пригорщу, та руки у неї тряслись… Її побачила сотничиха.

— А дайте ж хто сій пані якого корячка води набрати.

Андрій, почувши се, метнувся у хату за корячком.

— Андрійку, приклич там Микиту, — кликала сотничиха йому услід. Сама пішла до пані. — Не журись, моя бідна, сердешна, відпочинь, про дитину не журись. Я послала по нашого пасічника, він певно твоїй дитині поможе.

Від тих м’яких слів паня заридала, вона хотіла йти з сотничихою до дитини та так заточилась, що мало не впала на землю. Сотничиха піддержала її в саму пору і повела.

Хлопчина лежав, мов неживий. Андрійко приніс корячок з водою, мати підвела йому біляву головку і