Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

— Так, Іване, ти винятковий випадок. Ти так щиро любиш Україну, а я покликана Україні приносити користь, то ж допомагатиму тобі.

— Ви знаєте, що сказали мені і сумну й радісну вістку: ми, учасники національно-визвольного руху ОУН-УПА згинемо, а вже потім, мабуть, за наступного покоління Україна стане незалежною?

— Знаю. Я це сказала тобі не такими словами. А чи звернув увагу на те, що чекає на українців після здобуття незалежности?

— Не звернув. Мене не турбують труднощі в умовах незалежности. Ці труднощі народ подолає. Якщо він витримує колоніяльне рабство, то труднощі в умовах незалежности витримає й поготів. А що буде зі мною, яке моє майбутнє, що для мене за горизонтом?

— Твоє майбутнє для тебе справді за горизонтом, та не за горизонтом для мого духовного зору.

— Отже, я не доживу до незалежности?

— Іване, ти знаєш, що Україна незалежна буде, ти вже дожив до неї. Твоя душа знає це. І покликання твоє воювати тепер за неї, а потім радісно, весело, оптимістично сіяти серед українців віру в незалежність, зробити цю віру непохитною.

— Ви сказали, що воювати моє завдання тепер, а потім… що означає “потім”?

— Сину України, ти не останній раз у мене. Не витягуй з мене більше ніж треба. Прийди до мене, коли будуть непереливки або за місяць. Я втомилася і мушу відпочити.

— Дякую, паніматко.

— Називай нас на людях чи між своїми повстанцями чорницями. За нами влада також слідкує. Не бажано, щоб вона знала, що ти тут був.

— Я встав, підійшов і поцілував спочатку пророчицю, потім її помічницю, попрощався й вийшов. Виходив з цієї бідної селянської хати під солом’яним дахом, як з якогось святилища, з якогось осерддя Святого Духу і держителя всіх людських і національних доль. Вона підняла мою душу на висоту того історичного національного оптимізму, який будь-які труднощі боротьби чи побуту робить дрібними й не вартими того, щоб журитися і сумувати.

— Левку, друже, не знаю, як вам, але для мене всі роки ув’язнення з собаками-ментами, ніщимною бурдою, смердючою тюлькою та глевким кислим хлібом — дрібниці, коли я знаю, що кожен день Господь наближає Україну до дня її свободи. До дня її свободи! Чуєте, свободи! І ніхто — ні ці менти, ні зрадники і відступники, і ніхто інший в світі — не спроможний загальмувати господній рух України до волі.

Я так люблю, я так несамовито глибоко люблю мою неньку-Україну і, бачу, яку щасливу долю їй Господь накреслив, стаю на коліна й щиро, палко дякую йому. Немає в світі нічого світлішого, як помолитися Богові й подякувати за прихильність до України, за велику світову місію, до якої тепер готує її. Я молюся і прошу Бога розширити мою душу, щоб міг більше вмістити своєї вдячности йому за його безмежну доброту до України та її синів. І переростає в душі Бог і Україна в одну єдину світлу душевну господню сутність великої радости і щастя, такого блаженного наповнення сенсу земного небуденного, просвітленого буття.

— Як же черниці вам допомагали?

— Одного разу наша боївка переходила в сусідній район на допомогу їхній кущовій боївці. По дорозі я трохи звернув убік і прийшов до черниці. Вона сказала, що на тій дорозі, якою я збирався йти, на нас чекає червона засідка і того мені треба її обійти. І сказала, кудою краще. Я зробив, як вона радила. І справді уник пастки. Але подумав, що, може, це випадково. І незабаром організував перевірку. Сказав ройовому одягнути рій в радянську уніформу, оточити хату, як роблять москалі, і з російською мовою ввірватися у двір і скомандувати, хай із хати негайно виходять на подвір’я. А сам ішов назирці услід. Ввірвався рій у хату, а вона й каже спокійно: “Жартуєте. Ви Іванові хлопці, а не москалі. І гукніть Івана, який за рогом причаївся”.

— Хлопці розсміялися. Покликали мене і я попросив у неї пробачення.

— Не вірив мені,каже, — і скрушно похитала головою.

— Тепер вірю, — відповів. — І повірив всьому, що ви досі мені казали.

До 1952 року вона багато разів підказувала, як уникнути небезпеки і кудою слід іти. Кілька разів буквально врятувала від смерти. 1952 року їх переселили до міста. Зв’язок з ними ускладнився. У тому ж 1952 році я потрапив до пастки, з якої не міг вирватися: вони пронюхали місце нашого постою, і підсочили, як одна молодиця несла нам їжу. Не взяли її, але потихесеньку на чималій відстані з собакою йшли по її сліду. Молодиця запідозрила недобре, але було вже пізно — була дуже близько до нас. І нас оточили щільним кільцем. Зрозумівши, що ми оточені, пішли на прорив кільця. Мене поранило в ногу, я відстрілювався, а потім знепритомнів від втрати крови і отямився вже в камері. Зі слідства довідався, що з двадцяти семи повстанців боївки в бою загинуло тринадцять, попалося їм в руки троє поранених. Один помер при транспортуванні до тюрми, а мене і другого вилікували. Другий був східняк Калиниченко із Запорізької области. Мав псевдо Калина. Вони повезли його в запорізьке село, щоб показати колгоспникам і їх налякати. По дорозі перед селом він попросився убік під кущ “до вітру”. Вони зняли наручні кайдани, щоб міг спустити штани і оточили. Він кинувся на одного офіцера, щоб вирвати пістоль, але другий його тут же застрілив. Так виглядає ця ситуація з розповідей чекістів та документа про розстріл при спробі втечі.

Як було насправді, важко сказати. Може, він навмисно погодився їхати в рідне село, щоб покласти свої кості на батьківські могилки, і став тікати навмисно, щоб застрілили. А, може, вони його просто застрілили і потім оформили актом про втечу. Бозна. У всякому разі москалі повстанців-східняків ненавиділи лютою ненавистю, значно більше від нас, західняків, і розправлялися най-жорстокіше. А шкода. Був сміливий кмітливий воїн — царство йому небесне!

А мене не розстріляли, бо ж з того, що монахиня сказала, я мав жити. Я не міг загинути, бо ж після арешту й припинення війни починалося те, що монахиня назвала словом “потім”. Це “потім” — життя, а не смерть, бо ж заповнене.

— Йване, дорогий побратиме, дякую вам за розповідь. Своєю чистою любов’ю до рідної землі ви наповнили моє серце вірою, любов’ю і радістю, бо радію, коли зустрічаю людей, які не тільки боролися в минулому,