Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

ґудзики і наказали йти вперед. Два дні я його допитував. Він розповів, що сам москаль, до війни жив у Вінниці і працював в КДБ, 1945 року його спрямували під Ленінград у спецшколу, що готувала людей для закидування в українське підпілля. Після школи повернули до Вінниці. З Вінниці спрямували в Житомирську область залізничником на станцію Олевськ для адаптації, а звідти оце тепер під виглядом голодного спрямували для вступу в боївку або сотню УПА.

— Що ви з ним зробили?

— Розстріляли. Але перед стратою матеріяли слідства спрямували референту СБ обласного проводу. За явками, що він видав, арештували агентуру КДБ. І передали її в обласну СБ.

— А Лис також поліг у тому бою?

— Ні, не поліг. Він був далеко і в бою не брав участи. Вам, друже Левку, розповідали про перебудову всього національно-визвольного руху в 1947 році.

— Трохи розповідали, але розкажіть і ви.

— Основа організаційної перебудови, — розповідав Іван Ільчук, — це зміна політичної концепції. До 1947 року в керівництві ОУН-УПА було переконання, що США і західні держави почнуть війну проти СРСР. Вони воюватимуть проти комуністичного деспотизму і нестимуть поневоленим народам свободу й демократію. В такому разі, щоб бути не просто об’єктом західної політики, а й учасником цієї політики, важливо мати бодай невеликі, хоч все ж свої українські збройні сили. Трохи цих сил є на заході, бо ж і в 1945 році в час першого і в 1947 році в час другого переходу частин УПА на захід з боями пробитися все ж вдалося чималими силами. В Україні є сотні тисяч вояків зі зброєю в УПА та теренових боївках. Провід ОУН-УПА вів політику збереження сил власне для того, щоб коли США і захід почнуть війну, то щоб Україна мала по суті справи чималу відмобілізовану й загартовану силу. Станом на 1947 рік Провід ОУН і командування УПА переконалися, що війни не буде, тім необхідна зміна стратегії, зміна форм організації подальшої боротьби.

— У чому це виявлялося?

Зміна політичної орієнтації відбилася в таких заходах:

- організували другий бойовий перехід військових формувань на захід;

- розформували об’єднання і курені на дрібніші одиниці: сотні, а той чоти і боївки;

- закликали тих, хто не розконспірований, вийти з підпілля й поселитися у близькій до своєї місцевості або в якійсь східній області, зберегти зброю і чекати на слушний час;

- обмежити прийом у підпілля нових людей;

- не приймати людей невідомих;

- переглянути зв’язки з сільським населенням і розконспіровані зв’язки припинити. Посилити конспірацію.

Ця реорганізація дала можливість продовжувати боротьбу аж до 1956 року!

— А тепер про Лиса, будьте ласкаві, — попрохав я.

— Думаю, що він був геніяльний розвідник. Це він Джулаю повідомив, де і коли мав їхати генерал Ватутін і дав можливість зробити на нього засідку. Його інформація значною мірою допомагала виробити план реорганізації національно-визвольної боротьби. До 1949 року він часто попереджав про чекістські засідки й підказував, де є вороги і як краще на них напасти. 1949 року він загинув. Деталей не знаю, але з того, що знаю, найімовірніше, що він застрелився — відчув, що провалився. Не схотів потрапляти живим в руки і сам застрілився. Так шкода! Це друга людина після Джулая, яку мені так страшенно жаль. Знаєте, Левку, біль за цими людьми якось не слабшає з роками, але все такий же гострий-гострий.

3. Пророцтво черниці

— Як вам, друже Йване велося після втрати Лиса?

— Після його загибелі мені допомагали дві черниці.

— Цікаво, як могли допомагати черниці?

Черниці власне, як розповів Іван, не були черницями, бо монастиря не було, вони жили в хаті чернечим життям. Одягалися в чорне, були вельми скромні, можна сказати — аскетичні. Були худі й слабкі фізично. Люди вважали їх за хворобливих, проте справжніх провидиць. Власне, прозірливою була одна, а друга її так добре розуміла, що витлумачувала передбачення іншим. Вдвох жили в одній бідненькій хаті. Люди приносили їм харчі. Вони шили одяг сільським дітям, а чоловіки возили дрова. Один повстанець познайомив Івана Ільчука з ними. Черниці знали про нього і тому поставилися прихильно, бо прочитали його душу і не побачили в ній лукавства. Він прийшов до них за порадою напередодні Великодня. Християнинові годиться піти до церкви й висповідатися.

Ільчук спитав у них, як бути: сповідатися перед священиком чи можна не сповідатися? Чи сподіватися про те, кого, коли і за що вбивали? Не мав наміру розповідати про військові дії, про війну, а до церкви хотілося сходити всім повстанцям. Черниця сказала, що до церкви треба піти, але не сповідатися.

— Висповідаєтеся після війни, — і додала: — Ідіть. Ніхто на вас не нападе. Ідіть.

Іван поцікавився, чи правда, що вона знає майбутнє. Сказала, що знає. І тоді попросив розповісти, що чекає повстанців? Що чекає Україну? Каже: “Знаю. Ти — душа чиста і тобі можу сказати. Для цього мушу заглибитись у себе”. І покликала подругу, яка досі була на подвір’ї. Подруга зайшла до хати і сіла на лавці, а черниця лягла горілиць на ліжку, хустку з чола потягнула трохи на очі, простягнула руки по боках і на хвилинку затихла. Потім губи її заворушилися. Мабуть, читала молитву. Обличчя, й без того бліде, зблідло ще більше. Вона встановлювала зв’язок між своєю душею й небом — і це потребувало великого напруження. На це пішло хвилин п’ять — сім, а може, й більше. Зрештою, заговорила:

— Йване, ти ще довго будеш воювати. Натерпишся всякого лиха… ваш весь рух загине, уся ваша боротьба скінчиться поразкою… ви програєте, і мине чимало часу, як Україна стане незалежною… настане руїна… кільканадцять років люди стогнатимуть і розчарування буде велике… і прийде гетьман, що справдить надію і відбудеться чистка і поволі встане Україна і представить світові черговість цінностей з мамони на дух, і її джерела напуватимуть інших… вона засяє яскравою зорею.

Затихла. Подруга ніжно стирала піт з блідого обличчя. Повернула голову і дивиться на Івана так уважно-уважно, наче бачить уперше. Потім підняла руки, провела долонями по щоках, покліпала повіками, підвелася і сіла.

— Ви втомилися? — питаю.

— Так, з усього тіла ніби висмоктані нерви і воно залишилося без крови, нервів і жил.

— Скільки треба часу для відпочинку?

— Тиждень.

— О, то це дуже дорога вправа!

— Так. Тому я роблю це у виняткових випадках.

— А що