Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

водою та став тримати над вогнем. Героїн швидко розчинився, й розчин на вогні закипів, покрившись сіро-брунатними бульбашками. Акуратно, щоб не розхлюпати вмісту, перуанець поклав ложку на стіл, після чого, використовуючи вату як фільтр, утягнув мутнувату речовину у шприц. Обв’язати руку джгутом і накачати вену зайняло лічені секунди…

Коли Марко Молінарі, попередньо тричі постукавши, зайшов до покоїв Амаро, пігмей уже з’їжджав на підлогу, останнім усвідомленим зусиллям висмикнувши з руки голку.

— Ам… Амаро-о? — Марко застиг, роззявивши рота. — Що ти, в сраку, робиш?

Італієць знав, що ватажок перуанців полюбляє кокаїн, але те, що він колеться, побачив уперше. Він метнувся до недоростка, підхопив на руки та спробував усадовити назад на стілець. Амаро з’їхав униз — він став м’яким, як плюшева іграшка. Напівприкриті повіками очі смикалися, нечасто, з великими інтервалами. Притримуючи Кіспе, Марко пальцями розкрив повіки на одному оці. Зіниця звузилась майже до непомітності, тож кухар усвідомив, що не помилився: перуанець штрикнувся героїном.

— Амаро, прокидайся! Дітлахи хочуть нас потруїти! — Молінарі заходився трусити куцана. — Амаро, чуєш мене? Я на власні очі бачив, як азіатка підкидала щось у обід.

Кіспе зреагував мляво.

— Ст… ст… студентики… п-п-почекають…

— Ні, Амаро, ніхера вони не почекають. Уставай давай! Вони десь лазили всю ніч, а тепер мають намір потруїти нас, як щурів.

Безрезультатно — Амаро Кіспе поринув у нірвану, й упродовж найближчих трьох-чотирьох годин не варто очікувати, що він із неї випірне.

Марко вголос вилаявся італійською.

Що робити? Розказати людям Амаро? Паскудна ідея. У них гуртом мізків набереться менше, ніж у найтупішої звідси й до атлантичного узбережжя мавпи. Вони не повірять йому, а якщо й повірять, то без Амаро та Джейсона лінчують студентів на місці. Від грамотіїв, які днями й ночами сидять під землею, взагалі користі жодної. Лишаються головорізи Джейсона. А от із ними Марко хотів спілкуватися найменше. Згадавши про брата, італієць стиснув губи й насупився.

Кухар подивився на перуанця. Очі більше не смикалися, недоросток скидався на труп. Марко приклав палець до шиї, намацав сонну артерію. Серце Амаро Кіспе штурхалося неквапом і слабко.

Що робити?

Потримавши долоню на шиї пласкоголового, Марко підвівся та попрямував до дверей. Байдуже, що станеться з Амаро; італійцю потрібно вирішувати власні, важливіші проблеми. Ще раз із жалем подумавши про Луку, він штовхнув двері та безшумно вислизнув у коридор.

CXXXIII

19 серпня 2012, 11:58 (UTC -5)

Паїтіті

Із рук досі скрапувала вода. Кофта й навіть штани були мокрі. Сатомі добряче постаралась, змиваючи із себе сліди бруґмансії.

— Упоралась? — побачивши дівчину, Левко скочив на ноги. За ним випростався Семен. Ґрем, який напівлежав на матраці, навіть не ворухнувся, лише ледь повернув голову в бік японки. Останню годину мулат провів у безвольному напівзабутті. Він нібито перебував поруч, але водночас витав десь далеко, відсторонившись від реальності.

— Так, — усміхнулась японка. Посмішку злегка викривляли залишкові ефекти від нещодавнього нервового збудження, проте загалом Сатомі була в нормі.

— Ніхто нічого не запідозрив? — пошепки допитувався українець.

— Ні! Підсипала в салат, у соус, у підливку й додала в стегенця.

— Чудово. А чай?

— І в чай накидала. Казан іще не ставили кип’ятитись, але пелюстки вже всередині, — її очі блищали, вона часто дихала, розчервонілась.

— Упевнена, що кухар не помітив нічого?

— Лео! — дівчина звела брови докупи. — Він кудись пішов. Здебільшого зі мною були лише двоє індіанців, але вони точно нічого не побачили.

— Обід за розкладом? — запитав Сьома.

— Так. О першій почнуть скликати.

— Я залишуся тут, — сказав Левко, — щоб не «світити» очима. Ти попросиш у Марко кілька порцій, які занесеш науковцям. — Сатомі без заперечень кивнула. — А ви з Ґремом почекаєте хвилин десять, а тоді підніметеся до їдальні.

— Для чого? — ворухнув бровами росіянин.

Левко не стримався та на радощах вищирив зуби. Для чого? Вперше за весь час дружби Семен йому, а не він Семенові, поставив таке запитання.

— Для того, Сьомо, щоб стежити, хто не їстиме за обідом або їстиме мало.

Сьома клацнув зубами, перешкоджаючи ще одному придуркуватому питанню («і що тоді?») спурхнути з язика. І що тоді? — це вже не має сенсу. Хай як страшно їм буде, хай які неприємні речі доведеться робити, вони мусять іти до кінця. Вони вже стали на рейки та розігналися. Назад вороття немає.

CXXXIV

19 серпня 2012, 12:03 (UTC -5)

Паїтіті

Назустріч йому хтось спускався.

Марко без поспіху підіймався галереєю до виходу, все ще не вирішивши, як учинити, коли з-за рогу вигулькнули дебелі двометрові постаті. «Спецназівці» Джейсона. То були Боб Марґоліс і Роджер Зорн, хоча Марко не знав цього. У таке важко повірити, проте в невеликому та цілковито замкнутому світі Паїтіті між групами людей пролягали глибоченні прірви, часом італійцю здавалося, що вони ширші й глибші за провалля, що розділяли плебеїв і вождів у первіснообщинних племенах. Попри те що Марко — кухар на Твердині сім із лишком років, він практично не спілкувався з ґевалами з найближчого оточення Джейсона та досі не знав їхніх імен.

Один зі здорованів, Роджер, тримав у руці майже порожню літрову пляшку віскі «Red Label». Італієць подумав, що вміст пляшки навряд чи відповідає бренду на етикетці. Якщо не брати до уваги бар у котеджі Джейсона, найближче віскі можна було дістати кілометрів за п’ятсот від цього місця. Найімовірніше у пляшці самогон, який потайки женуть мачігуенга в одному зі своїх бараків. Певна річ, його смакові властивості лишають бажати кращого, та градус лупить як треба. У бурштиновому світлі галерейних ламп очі Зорна та Марґоліса посоловіло виблискували.

Марко спинився. Навмисно — щоб на кілька секунд відтягнути час зустрічі. Він вагався: на шальках терезів, з одного боку, лежали любов до брата й ненависть до його вбивць, з іншого — почуття відповідальності. Хай якою різношерстою та недружною виглядала спільнота Паїтіті, вони працювали над спільною справою, а четвірка студентів зі Швеції — це чужаки, навіть більше — агресори, що насмілилися зазіхнути на життя кожного члена їхньої громади. Зрештою спогади про брата переважили б, якби не одне «але»: почуття відповідальності пересилював інстинкт самозбереження. Бранці становили загрозу для них усіх, зокрема й для нього, Марко Молінарі, тож він мусив захищатись.

«Біс із ним, — італієць стиснув кулаки та рішуче пішов назустріч п’яним здоровилам, — як-не-як ми в одному човні, а людям в одному човні треба гребти в однаковому напрямку».

Марґоліс угледів його першим. Зорн, схоже, був геть п’янючим і телющився під ноги, щоб не заточитися.

— Оп-па, Роджере, диви — це ж