Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

Судома звела щелепи кухаря, а почуття відповідальності почало швидко стікати з грудей, як ніби оте «макаронник» торпедою пробило в ньому величезну пробоїну. Він знову завагавсь, але не спинився. Він повинен розповісти.

Зорн підняв голову. Його шия нагадувала поліно — така вульгарно розкачана, що голова випиналася, надаючи Зорнові зухвало-забіякуватого вигляду та схожості із динозавром — велике тіло, крихітна макітра.

— Привіт, — сухо зронив Марко, спинившися за крок від ґевалів. — Ви маєте мене вислухати.

— Хочу піци, — вдумливо прогугнявив Роджер. Його крихітні очиці пробіглися по італійцеві та засвітилися. Засвітилися впізнанням.

Боб голосно відригнув, обоє розреготались.

— Ти чув, що сказав мій друг? Зроби нам піцу!

— Я б теж не відмовився, — Молінарі старався притлумити презирство, проте воно так і цвіркало з голосу, — та не сьогодні. Раджу вам трохи розтрусити голови й послухати, що я говорю. Дівчина, азіатка, сьогодні допомагала мені по кухні, і я…

— Ти що, не чуєш? Ми вже заї…лись їсти твій рис! Давай піцу! — Марґоліс штовхнув кухаря в груди, примусивши позадкувати. — Принеси піцу, зараз же! Ти ж, бля, італієць чи хто? Чи ти хер із вушками? Відповідай!

«Як же невчасно полетів Джейсон», — із гіркотою подумав Марко. Навряд чи італієць відчував до сивочолого повагу абощо. Він цурався американця, подеколи побоювався, раз на місяць, коли Джейсон переводив платню на рахунок Молінарі в італійському банку, відчував щось схоже на вдячність. Все. Для нього Джейсон був чимось на кшталт верховного божества з чужої релігії — цілковито стороннім, що, втім, не заперечувало його могутності. До нього можна звернутися, коли власні справи йтимуть зовсім уже кепсько. От як, наприклад, зараз.

Але Джейсона не було.

Тупцяючи на місці, Зорн відпив із пляшки. Марко не вгавав.

— Та вислухай мене, здоровило! А потім я тобі подам, що хочеш, навіть гівно на паличці, якщо забажаєш.

— А якщо я не слухатиму, то що ти мені зробиш? — задер кутик губи Боб.

— Мені доведеться розповісти про все Джейсону, — італієць бовкнув на автоматі, не замислюючись, він навіть не встиг пошкодувати про вимовлене, осягнувши сенс своїх слів лише тоді, коли вони влетіли у вуха. Боб Марґоліс і Роджер Зорн умить насторожилися: погляди загострилися, п’яний полиск із очей щез, обличчя напружились і стали злими.

А тоді Боб щосили ввігнав свій кулак кухареві у сонячне сплетіння.

Молінарі відлетів до стіни й, кавкаючи, приземлився навкарачки. Він силкувався заковтнути повітря: судячи з відчуттів, від удару легені зсохлися, мигцем перетворившися на шкіряні кульки завбільшки з тенісні м’ячики, в яких не лишалося місця для кисню.

Роджер підступив до Боба. Марко помітив відблиски ламп на грубому склі й зіщулився, чекаючи, що ґевал зараз розтрощить пляшку з-під «Red Label» об його голову. Проте Роджер не робив нічого, просто стояв і дивився.

— Друзяко, мені раптом перехотілося піци, — схилившись, прогарчав Боб. — Знаєш, чого я зараз хочу? — Все ще задихаючись, кухар звів обличчя на кривдника. — Намотати твої кишки тобі на вуха. І якщо ти щось бовкнеш босові, я так і вчиню. А тепер вали звідси! — І ґевал копняком поцілив італійцеві ногою акурат під ребра.

Приклався Марґоліс добряче: Марко болісно хекнув, виплюнувши назад ту жалюгідну кількість повітря, що насилу всмоктав у легені, та проїхався добрі три метри вздовж стіни. Підводячись, італієць палав від сорому й безсилля. В очах пекло, губи затерпли. Та попри образу, попри розтоптану гідність, навіть попри кров, що цівкою вальнула з рота, він усе ще прагнув свого: розказати про підозри й перешкодити студентам, хай там що вони замислили. Щоправда, лише до того моменту, коли Роджер Зорн твердим, зовсім не п’яним голосом, стоячи за спиною Марко та глумливо кривлячись, проговорив:

— Твій брат скімлив, як баба, благаючи його не вбивати.

CXXXV

19 серпня 2012, 12:58 (UTC -5)

Паїтіті

Мачігуенга, наготувавши ложки й тарілки, стояли вервечкою, початок якої зникав у наметі-їдальні, й терпляче чекали. Вони кутались у ковдри (хтось один приплівся в узятому бозна-де подертому пуховикові), натягували на голови різнокольорові в’язані шапки та знічев’я пускали, витягуючи губи трубочкою, пару ротом. Жителям низинної сельви нечасто випадає спостерігати, як із рота валить «дим». Марко сновигав усередині кухні, проте накладати наїдки не поспішав. Кухар, злегка горблячись, так, наче на місці завданого Бобом Марґолісом удару на рівні впадини в нижній частині грудей виникла крихітна чорна діра, що стягувала його, намагаючись зібгати тулуб в одну точку, снував між паруючими каструлями. Зазвичай зачесане назад і ретельно вкладене волосся тепер спадало на лоба, наполовину закриваючи очі.

Двоє індіанців, які допомагали готувати обід, пішли галереями скликати перуанців. Охоронці виповзали із надр на терасу, й вервечка охочих пообідати помалу довшала.

Спитавши дозволу — Марко впирався, та зрештою згодився, — Сатомі пішла до тих рівнів Твердині, де знаходилися лабораторії, сейфи зі зразками та лаунж-кімнати вчених. Троє із шести науковців не вилазили з ліжок, і всі як один, почувши, що нагорі холодно, висловили бажання обідати у своїх кімнатах. Один із археологів, Джеррон Старкс, зголосився допомогти японці. Він піднявся нагору й допоміг принести в підземелля таці з порціями для себе та своїх колег.

Коли Сатомі повернулася, Ґрем і Сьома, неспокійно зазираючи в намет, тупцяли наприкінці черги, що вже почала обкручуватися довкола столів, а мачігуенга невдоволено гули.

— Що сталося? — Сатомі зазирнула Ґремові у вічі.

— Не знаю, — мулат неспокійно переступав з ноги на ногу, — кухар, схоже, надумав з’їсти все без нас.

— Він якийсь дивний, — за винятком невиразних плям рум’янцю, що вкривали щоки, Сьома був блідим. Хлопець скоса глипнув на японку: — У тебе там усе гаразд?

— Так, — вона інстинктивно зиркнула на вхід до Твердині, неначе остерігаючись, що звідти вийде хтось із науковців, блюючи жовчю. — Вони вже починають їсти.

Росіянин стиснув губи та видав звук, що нагадував притлумлене гарчання.

— Хріново. Ми поквапились.

— Не розумію, чому він тягне…

Несподівано Марко виглянув із намету, збуривши нову хвилю приглушених нарікань. Дивився він не на вервечку роздратованих індіанців, а в бік початку спуску до галерей, куди за секунду до того зиркала Сатомі. Вилиці напружені, губи розтягнуті так, що ледь відкривають зціплені зуби, очі приховані пасмом волосся. Постоявши секунд п’ять, італієць щез у наметі.

— Що ти про це думаєш, бадді? — запитав Семена американець.

— Боюся, він уже покуштував страви, і… і… його почало плющити.

— Ні-і, — Сатомі приклала долоню до губ. — Тільки не це.

13:10… Хтось із перуанців залементував іспанською, погрожуючи кухарю покликати Амаро Кіспе. Відразу потому до намету наблизилися Зорн і Марґоліс. Окинувши зверхнім поглядом вервечку робітників-мачігуенга й