Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Так, а чєго Шесть? – кивнув Сава у бік світловолосого чоловіка, питаючи у росіянина, який з перших секунд ставився до хлопця дуже довірливо. Сосиска Сави, підсмажена на вогні, була надкусана лишень в одному місці – через занепокоєння та хвилювання апетиту не було. Не було аж до відчуття нудоти, коли російська їжа потрапила йому до рота. Через це хлопець намагався підтримувати безглузду бесіду – щоб відвести будь які підозри, які ще могли лишатись у них.

– Ха-ха, ну ти і спросіл! Ну, корочє, Ваньок наш – сєржант, – кивнув головою співрозмовник Сави, в якого був позивний Чэрвь, на сивого чоловіка і той трохи похитав головою, немов кажучи «так – це про мене». – Он же сразу говоріл – пусть будєт «шестьоркой», воо… – почухав макітру росіянин, немов пригадуючи, і, відкусивши товстий шмат сосиски, жир з якої потік йому по обличчю, продовжив. – Вот… а я… е-е-е, – почав повільно завантажуватися він. – А я хатєл «шерсть» – ну тіпа как на зонє, понял, еті ха-ха-ха, – зареготав він і смачно відкусив ще один шмат сосиски. – Ну вот, ми і началі споріть – шестьорка ілі шерсть, ну і Гєна, – кивнув він головою вбік парубка без половини зубів, що сидів біля сивого Івана, – Гєна рєшіл наш спор, сказал, што шєсть – ето сокращонно шестьорка, понял, да? Ну тіпа і-і… єслі вставіть букву «р», то будєт «шерсть», ха-ха-ха, понял, да? – безмежно радий від своєї розповіді росіянин відтяв ще один шмат сосиски і потягся брудною рукою у карман за цигарками.

– Понял… прікольна, – натягнув наскільки міг посмішку Сава. – Я просто імєл ввіду в прінціпє, што с нім нє так?

– А‑а, ти за ето?!

– Малорос! – встромився теж молодий парубок, що сидів біля співразмовника Сави.

– Міша, я рассказиваю! – обурився Чєрвь. – Да – малорос, потому што… ну ти панімаєш.

– Панімаю, – з розумінням похитав головою Сава, зробивши вигляд, немов йому тільки-но сказали смертельний діагноз, вирок, а не ксенофобну вигадку росіян.

– У нэго ж даже рєчь видайот проісхождєніє! Там… – закотив він очі. – Ти б слишал! Ну ми єму запрєтілі говоріть што-лібо. Только по сущєству.

– Понял, – з натягнутою посмішкою намагався вже закрити цю відразну тему Сава, але ті не зупинялись.

– Понімаєш… ну, для мєня, условно… «Ґ‑е», – відразно відригнув Чєрвь. – Для мєня малороси – тоже люді… нє то што нацикі, как тот, – кивнув головою він на Наста, якого вже розпирало від амфетаміну. – Націков, хохлов, біндер, пєндосов я вобщє нєнавіжу, а всякіє тіпа чуркі, малороси – ну єсть і єсть – кто-то ж должєн служить нам, ну как в тє билиє врємєна – бить пріслугой.

– Да-да-да, – хитав головою Сава, кожним подихом, клітинкою тіла, погоджуючись зі словами співрозмовника.

– Вань, а можеш Савє сиграть нашу любімую… ну ету – про воіна? – звернувся найактивніший до сивого чоловіка.

Сивий Іван зробив тяжкий видих, прошепотів своєму молодому товаришу щось і вказав пальцем на купу накиданих одна на одну речей. Там були величезні рюкзаки, пакети і інші речі. Молодий хлопець на ім’я Гєна одразу ж підскочив і відійшов від багаття, повернувшись через декілька секунд з гітарою.

– Ого! – занадто нещиро здивувався Сава, але Чєрвь відреагував і на це.

– Да-а, «ямаха»! Взялі єщьо в пєрвиє дні, когда посєлілісь в Новоайдарє. Родіна, кстаті, Шесті.

«Бринь», – пролунали перші ноти гітари, перебиваючи нову нецікаву пихату розповідь Чєрвя. Всі той час замовкли, а як почули потрібні їм ноти – з перших же слів заспівали разом з Іваном, майже волаючи на приспіві.

– «Была весна, цветов пора и парень молодой

был счастлив и не знал проблем, но вот одной зимой

Пришла вой­на – а с ней и тьма, в краю чужом, другом

Стоит солдат- кричит солдат: “Я защищу мой Дом!”

За Славою, за Правдою – стоит не дремлет он,

За Славою, за Правдою давно покинул дом,

За Славою, за Правдою покинул он свой дом.

Был страшный бой, истошный вой – он поглотил нас всех

Младой герой – он спас свой дом – немыслимый успех.

Был счастлив, но несчастен щас – для родины герой

Был счастлив, но несчастен щас – для матери герой

За Славою, за Правдою стоит не дремлет он,

За Славою, за Правдою давно покинул дом,

За Славою, за Правдою покинул он свой дом.»

Було помітно, що ця пісня – одна з тих небагатьох речей, що мотивує їх бути тут, в Україні. Слова про героїзм, захист. Вони справді вірили в це. Росіяни радісно доволали другий приспів своєї пісні і зааплодували Івану, що весь час примудрявся влучно грати у ноти насправді жалісної музики. Навіть у темряві березневого вечора не можна було не помітити, як засяяло обличчя сивого чоловіка, для якого настав час слави. У тьмяному світлі від багаття він посміхався і тиснув простягнуті до нього руки, неначе після великого концертного виступу на сцені, не вистачало лишень несподівано кинутих квітів під ноги цьому маестро. Несподіваним для всіх виявився Іванов, на прізвисько Шість, який чомусь покинув свій пост та підійшов до багаття.

– А я знаю… – помітив він підняті на нього злі очі, – продолженіє.

– У етой песні нєт продолженія… Шесть, – крізь зуби просичав Іван.

– Прошлі года, – почав білявий молодик під суворими поглядами росіян.

– « ... Была весна, а там в краю чужом

Прошла вой­на, взвели дома – отстроили свой дом.

Младой солдат всё держит пост – немой в земле лежит,

В чужой земле, другой стране – победа или сбыт?»

Іванов закінчив третій куплет пісні без музичного супроводу від Івана – доспівав її трохи тремтячим голосом у повній тиші, під акомпанемент тріску багаття, яке також було і єдиним джерелом світла. Сонце вже давно сховалося за небокрай, а місяць досі губився за хмарами, тому у цій темряві складно було розрізнити та візуально зрозуміти реакцію росіян. Однак за їхнім напруженим кількасекундним мовчанням було ясно, що ті не в захваті від почутого.

– Мєня устраівало і бєз етой часті… Шесть, – так само крізь зуби вичавив із себе Іван.