Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

Коли європейці згодом знову почали відвідувати Ґренландію (в 1577 році), норманської колонії там уже не було: вона зникла протягом XV ст., не лишивши про цю подію літописних свідчень.

Узбережжя Північної Америки лежало за межею фактичної досяжності кораблів, які вирушали безпосередньо із самої Норвегії, з огляду на норманську корабельну технологію 986—1410 років. Тому норманські візити в Америку розпочиналися із ґренландської колонії, яку від Північної Америки відокремлювали лише 320 кілометрів Дейвісової протоки. Проте цій крихітній маргінальній колонії було не до снаги підтримувати географічне обстеження, завоювання і заселення Америки. Навіть єдина відкрита археологами на території Ньюфаундленду норманська стоянка являла собою, вочевидь, лише зимівник, в який протягом кількох років навідалося кілька десятків людей. У норманських сагах розповідається про напад на вінландські табори людей, яких названо «скрелінґами», що були, напевно, ньюфаундлендськими індіанцями або ескімосами дорсетської культури.

Доля ґренландської колонії — найвіддаленішого аванпосту середньовічної Європи — залишається однією з романтичних таємниць археології. Що сталося із останніми ґренландськими норманами: вони померли з голоду, спробували втекти з острова морем, змішалися з ескімосами, сконали від хвороб чи ескімоських стріл? Хоча ці питання з приводу безпосередніх причин залишаються без відповіді, першопричини невдачі норманської колонізації Ґренландії й Америки чітко зрозумілі. Нормани зазнали невдачі через те, що джерело (Норвегія), пункти призначення (Ґренландія та Ньюфаундленд) та час (984—1410 рр.) не давали змоги розкрутити на повну потужність маховик потенційних переваг Європи: харчового виробництва, технологій та політичної організації. На занадто високих майже для будь-якого харчового виробництва широтах залізні знаряддя жменьки норманів, яких ледве підтримувала одна з найбідніших держав Європи, не могли зрівнятися із кам’яними, кістяними й дерев’яними знаряддями ескімоських та індіанських мисливців-збирачів — неперевершених у світі майстрів виживання в арктичних умовах.

Друга спроба європейців колонізувати Америку досягла успіху, позаяк цього разу джерело, пункт призначення, широта й час уможливили повноцінну реалізацію потенційних переваг Європи. На відміну від Норвегії,

Іспанія була достатньо заможною і багатолюдною, щоб підтримувати географічні дослідження і фінансувати колонії. Висадка іспанців в Америці відбулася на субтропічних широтах, які добре підходили для харчового виробництва, попервах базованого переважно на тубільних американських культурних рослинах, але на європейських свійських тваринах, передусім коровах і конях. Іспанська трансатлантична колоніальна авантюра розпочалася 1492 року — наприкінці сторіччя стрімкого розвитку європейської океанської корабельної технології, котра на той час сполучила досягнення в навігації та конструкції вітрил і кораблів, здійснені різними суспільствами Старого світу (ісламський світ, Індія, Китай та Індонезія) в Індійському океані. Як наслідок, збудовані й укомплектовані в Іспанії кораблі змогли доплисти до Вест-Індії; в цій ситуації не було нічого схожого на ґренландську петлю нестачі ресурсів, яка душила норманську колонізацію. До іспанських колоній у Новому світі невдовзі приєдналися колонії ще з півдесятка інших європейських країн.

Перші європейські поселення в Америці, засновані Колумбом у 1492 році, з’явилися у Вест-Індії. Острівних індіанців, яких, згідно з оцінками, налічувалося на момент «відкриття» понад мільйон, швидко скосили хвороби, втрата власності, поневолення, війна та несистемні вбивства. Близько 1508 року з’явилася перша колонія безпосередньо на американському материку — на Панамському перешийку. Слідом за цим відбулося завоювання двох великих континентальних імперій — ацтеків та інків — у 1519—1520 роках та 1532—1533 роках відповідно. В обох випадках занесені європейцями епідемії (мабуть, віспи) зробили головний внесок у остаточний результат, убивши імператорів та велику частку населення. Решту справи довершила військова перевага іспанців у поєднанні з їхніми політичними вміннями грати на міжусобицях корінного населення. Європейське завоювання решти тубільних держав Центральної Америки та півночі Південної Америки відбулося протягом XVI—XVII ст.

Щодо найрозвиненіших тубільних суспільств Північної Америки (суспільств південного сходу США та басейну Міссісіпі), то їх зруйнували самі лише мікроби, занесені першими європейськими дослідниками, поширення яких випереджало просування європейських армій. Мірою просування європейців територією Америки багато інших корінних суспільств, як-от мандани з Великих рівнин і ескімоси-садлерміюти Арктики, були стерті з лиця землі хворобами без застосування будь-якої військової сили. Ті багатолюдні суспільства, які вистояли, було знищено так само, як ацтеків та інків — за допомогою повномасштабної війни, яку дедалі більшою мірою вели професійні європейські солдати та їхні тубільні союзники. За спиною цих солдатів стояла політична організація спершу європейських метрополій, потім — європейських колоніальних урядів Нового світу, а кінець кінцем — незалежних неоєвропейських держав, які прийшли на зміну колоніальним урядам.

Дрібніші тубільні суспільства європейці знищували більшою мірою мимохідь в ході дрібномасштабних рейдів і вбивств, що їх здійснювали приватні особи. Наприклад, корінних мисливців-збирачів Каліфорнії спершу налічувалося 200 тис. осіб загалом, однак вони були подроблені на сотні дрібних племен, ліквідувати які можна було і без війни. Більшість із них було вигублено до ноги або позбавлено земель впродовж або відразу після каліфорнійської золотої лихоманки 1848—1852 років, коли великі кількості іммігрантів наводнили штат. До прикладу, на півночі Каліфорнії жило невелике плем’я ягі, яке налічувало близько 2 тис. осіб і не володіло вогнепальною зброєю. Його знищили в ході чотирьох рейдів, влаштованих озброєними білими поселенцями: ранкового рейду на село ягі, здійсненого сімнадцятьма поселенцями 6 серпня 1865 року; різанини заскочених в байраку ягі 1866 року; забиття 33 ягі, вистежених у печері 1867 року; і останнього забиття близько ЗО ягі в іншій печері руками чотирьох ковбоїв десь у 1868 році. Чимало індіанських груп Амазонії так само вигубили приватні поселенці під час каучукового буму кінця XIX — початку XX ст. Останні акорди завоювання було зіграно протягом нинішнього десятиліття, коли яномамо та інші амазонські індіанські суспільства, які зберігали незалежність, здалися перед хворобами, загинули від рук рудокопів або підкорилися контролю місіонерів та урядових відомств.

Кінцевим результатом цього процесу стало усунення багатолюдних корінних американських суспільств із більшості зон помірного клімату, підхожих для європейського харчового виробництва та фізіології. В Північній Америці вцілілі значні за розміром цілісні громади нині живуть переважно в резерваціях або на інших землях, які вважаються непривабливими для європейського харчового виробництва й видобутку копалин, як-от Арктика та посушливі райони на заході США. Корінних американців багатьох тропічних районів замістили іммігранти з тропіків Старого світу (передусім чорні африканці, а також індійці та яванці в Суринамі).

У деяких частинах Центральної Америки й Анд корінні американці від початку були настільки численними, що навіть зараз — після епідемій і воєн — більша частина тамтешнього населення має корінне американське або змішане походження. Особливо це стосується андських верхогір’їв, де генетично європейські жінки мають фізіологічні проблеми із народженням дітей і де тубільні андські культурні рослини досі пропонують найпридатнішу основу для харчового виробництва. Однак навіть там, де корінні американці