Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Тріски тієї скрипки старий Ціппер старанно визбирав з підлоги, зв’язав міцним шнурочком і сховав у торбину.

— До самої смерті, — присягнувся він, — я зберігатиму цю розтрощену скрипку.

Вона лежала в сейфі фірми «Айснер і К°» поряд зі страховими полісами й свідоцтвом про шлюб.

Коли я тепер згадую старого Ціппера, то щоразу дивуюся, що тоді не помічав, яка то була сумна постать. Він сам цього не усвідомлював. У ньому було щось від смутку блазня. Але мені він здавався веселим, як завжди дітям здається веселим блазень. Старий Ціппер з ріденькою моряцькою бородою кольору чаю, що облямовувала його широке обличчя і здавалась зайвою розкішшю, немов рама навколо невиразної картини, старий Ціппер з лагідними карими очима, в незмінному круглому цупкому капелюсі, якого він надягав, навіть коли підходив до відчиненого вікна чи бодай на кілька кроків віддалявся від дому, щоб купити газету, старий Ціппер з чорним ціпком «зі справжнього червоного дерева», — цей старий Ціппер, коли я тепер думаю про нього, щоразу глибоко засмучує мене. Мені сумно й цієї хвилини, коли я розповідаю про нього. Він мав багато клопоту в своєму житті, але, мабуть, ніколи не страждав. Та саме тому він і був такий сумний, немов спорожніла кімната, сумний, немов сонячний годинник у затінку, немов старий вагон на заіржавленій колії.

А проте була одна людина, що страждала через того лагідного, простодушного чоловіка, хоч він напевне не знав про це. То була пані Ціппер.

Вони не пасували одне одному, справді не пасували. Але ніхто ніколи не думав про те, що вони не пара одне одному. Так завжди буває, коли ми спостерігаємо за якимось літнім подружжям. Нам воно здається fait accompli[3]. Немає вже сумніву, що вони — одне ціле. У них є діти, великі діти. Нічого вже не лишилося з того опору, який вони, ніби зброю, використовували одне проти одного в перші роки подружнього життя. В обох та зброя притупилася, боєприпаси вичерпались. Вони — двоє давніх ворогів, що через брак бойових засобів уклали перемир’я, яке скидається на союз. І вже нічого не відомо про їхню давню ворожнечу.

Проте в хвилини, про які не знає сторонній спостерігач, вони використовують одне проти одного залишки своєї зброї або вдаються в цій домашній війні до іншого знаряддя, мирного. Ще відтоді, як їхня ворожнеча була свіжа, в них залишились різні засоби ненависті, не використані до кінця: посмішка, що з’являється саме тоді, коли другому тяжко; слівце, що нагадує давно пережиту моторошну сцену і, вимовлене, знов ятрить загоєні рани; особливі погляди, від яких той, кого ними обдаровують, кам’яніє; раптові рухи, що зненацька будять приспану, огорнену імлою забуття ворожнечу, як під час війни вистрілена ракета освітлює невидиме в темряві розташування війська і загрозу, приховану в ньому.

Так жило подружжя Ціпперів. У моїй пам’яті назавжди залишиться обличчя пані Ціппер. Його вкривав якийсь вологий серпанок. Здавалося, ніби її сльози стоять на самій поверхні очного яблука і щомиті ладні политися звідти. Вона носила довгі сині фартухи і скидалася в них на сестру-жалібницю другої категорії. Вона долала життя в м’якеньких капцях, ніколи не розмовляла голосно, часто зітхала і втирала носа. Коли вона підносила хусточку до обличчя, видно було її сухі, затверділі руки з непропорційно дужими пальцями, ніби штучно прищепленими до надто кволої долоні. Часто в святкові дні вона надягала чорну сукню з блискітками і тоді здавалася ще жовтішою, ніж звичайно, немов її заморозили й щойно витягли з льодівні. На стільці вона сиділа неприродно випростана — не з гордощів, а з покірності, безсилля, горя й жалю. Своє безбарвне ріденьке волосся пані Ціппер начісувала на широке й високе чоло; це був наче примусовий захід, причепурювання проти її волі, ніби зачесали тоді, як вона зомліла, і вона жодного разу не поглянула в дзеркало. Тільки уста пані Ціппер, тепер уже запалі й гірко скривлені, коли їх часом торкалась усмішка, свідчили про давно згаслу вроду, про те, що вони раніше були повні й принадні, і на підборідді ще на якусь частку секунди з’являлась симпатична ямка — ні, вже не сама ямка, а тільки натяк на неї. Її усмішка, рідкісна усмішка, здавалася тихими поминками, які вона крадькома влаштовувала по своїй молодості. В її збляклих вологих очах спалахувало слабеньке, недосяжне світло і знов швидко згасало, наче миготливий спалах дуже далекого маяка.

Пані Ціппер ніколи не всміхалася в присутності свого чоловіка, ніколи не відповідала на його дотепи, ніколи не встрявала в розмову, до якої він часом пробував її залучити. На всі його запитання вона відповідала одним словом: «так» або «ні». Як же вона, мабуть, його ненавиділа, а може, й зневажала! Він, певне, відчував її ненависть, сховану за тим незворушним спокоєм, як відчуваєш гладеньку тверду кригу під снігом. Вона його дратувала. Не бувши дуже розумним, він починав глузувати з неї. Щоразу, коли Цезар після бурі зникав, пані Ціппер, зітхаючи, виходила з кухні. Тоді, бувало, старий Ціппер питав її веселим голосом:

— Чи твій син сказав тобі, куди він пішов?

Хоч Ціппери мали служницю, старий не хотів бачити під час обіду чужих облич. Тому пані Ціппер доводилось самій носити на стіл страви від кухонних дверей. Коли вона ставила посеред столу миску з юшкою, Ціппер казав:

— Посуньте її трохи ближче, мадам, ми ж не граємось у Версаль!

Іншим разом він бурчав:

— Ця серветка кладеться тут щонайменше два тижні! Крім того, нею користувався хтось інший. На ній є сліди яйця, а я не їм яєць. Роками не їм яєць!

Здавалося, що в ті дні, коли на обід запрошувано й мене, старий особливої ваги надавав спільній розмові за столом. Він будь-що намагався зламати мовчанку дружини. Навіть видушував із себе якесь ласкаве слово на її адресу. Проте його ласка стікала з неї, мов крапля олії з замерзлого скла. Коли Цезар чи Арнольд садовили пляму на вбрання або з необережності перекидали склянку з водою, старий Ціппер казав дружині: