Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

ж Айзеку здалося, що Лемюелю не дуже подобалось бути поряд із ним та Дерхан, поки вони оплакували Лін.

Яґарек, на Айзеків подив, теж пішов.

Дерхан поринула в спогади. Вона постійно картала себе за тонкосльозість, за те, що робить тільки гірше, але зупинитися не могла. Розповідала Айзекові про опівнічні розмови з Лін, про їхні суперечки стосовно природи мистецтва.

Айзек страждав мовчки. Розсіяно крутив у руках частини кризової машини. Він не перепиняв Дерхан, тільки інколи вставляв якийсь свій спогад. Очі дивились і не бачили. Він безвільно сидів, зіпершись на порепану дерев’яну стіну.

До Лін його коханкою була Белліс, — людина, як і всі попередні жінки, що ділили з ним постіль. Белліс була висока й бліда, малювала губи криваво-червоним карміном. Блискуча лінгвістка, вона розчарувалася в Айзекові й, одного разу заявивши, що його «буремність» їй обридла, розбила йому серце.

Між Белліс та Лін були роки в обіймах шльондр і короткі пригоди. Усе це Айзек припинив за рік до знайомства з Лін. Якогось вечора він сидів у «Таверні Мамці Судд» і пережив дзвінку, мов ляпас, розмову з молоденькою проституткою, що його обслуговувала. Він мимохідь кинув якусь компліментарну ремарку про люб’язну статечну мадам, яка дуже добра до своїх дівчат, і був ошелешений, що його думку не поділяють. Утомлена проститутка огризнулася й розповіла йому все, що насправді думала про жінку, яка торгує чужими дірками і дозволяє їй брати три стівери з того шекеля, що вона заробила.

Від сорому Айзек дременув, навіть черевиків не знявши. А їй заплатив подвійну плату.

Після того він, поринувши у роботу, довгий час жив у целібаті.

Якось один із друзів запросив його на відкриття виставки молодої скульпторки-хепрі. У маленькій склепінчастій галереї на поганому боці Себек Круа з виглядом на побиті негодою пагорки й підліски Айзек зустрів Лін.

Її роботи здалися йому захопливими, і він шукав її, щоб це сказати. Це була дуже повільна розмова — вона шкрябала свої відповіді у блокнотику, що завжди носила з собою, однак такий темп не підірвав схвильованого захоплення обох. Вони якось відділилися від решти й оглядали кожну скульптуру окремо, кожну покручену риску, кожну дрібку скаліченої геометрії.

Відтоді вони часто зустрічалися. У проміжках між їхніми побаченнями Айзек потайки вчив жестову мову, тож із кожним тижнем говорити ставало все легше. Одного вечора п’янючий Айзек, викаблучуючись, натужно пробував розповісти знаками масний анекдот, посеред якого раптом незграбно обмацав її. І потім обидва впали на ліжко.

Було ніяково й незручно. Перше — вони не могли цілуватися: Лін своїми мандибулами могла запросто відірвати Айзекові щелепу. Кінчивши, Айзек не зміг побороти хвилю відрази і ледь не виблював, побачивши зблизька щетинисті лапки й хитливі антенки. Лін страшило його тіло, і вона раптом вся заціпеніла. Чоловік прокинувся в жаху від усвідомлення навіть не самого факту, а того, що це зробив саме він.

І за ніяковим сніданням Айзек усвідомив, що це саме те, чого він хотів.

Звісно, випадкові міжвидові зв’язки траплялися частенько, проте й Айзек не був підхмеленим молодиком, котрий, взятий на слабо, вчащав до ксенійського борделю.

Він зрозумів, що закохався.

А тепер, коли відчуття вини й непевності розвіялося, атавістична відраза і страх минули, його кохану забрали від нього. І вона ніколи не повернеться.

Бувало посеред дня він думав (і не міг перестати), як тремтіла Лін, поки Пістрявий, цей жахливий, за описом Лемюеля, негідник відривав від її голови тоненькі крильця.

На цій думці Айзек не міг стримати зболеного стогону, а Дерхан, як уміла, заспокоювала його, інколи тихо, інколи різко. Чоловік вив від безсилля й відчаю.

«Будь ласка, — молився він людським і хепрійським богам, — Солентоне й Джаббере... і... Мисткине й Годувальнице... аби вона не мучилася».

Та він знав, що її напевне били й катували перед тим, як умертвити, і від цього знання він скаженів від горя.

Літо розтягувало денне світло, мов простирадло на шворці. Кожну мить витягувало доти, доки її тонка анатомія не розкришувалася вщент. Час захлинувся. День минав безкінечною низкою мертвих моментів. Птахи й вірми висіли в небі, мов ляпки намулу в ріці. Церковні дзвони вибивали неструнку й нещиру хвалу Пальґолаку й Солентону. Ріки повільно, мов слиз, повзли на схід.

У кінці дня повернувся Яґарек, його плащ побілів під палючим сонцем. Він не сказав, де був, лише приніс їжу, котру всі троє мовчки розділили. Айзек дещо заспокоївся. Біль притлумився. Він стиснув зуби.

Після нескінченних годин рум’яного денного світла по схилах гір рушили тіні. Сонце мазнуло рожевим повернуті на захід стіни будівель і ковзнуло геть за вершини. Прощальні списи сонячного світла загубилися в камінні Перевалу Покаянних. Небо ще довго світліло після того, як зайшло сонце. Лемюель повернувся, коли вже сутеніло.

— Я обговорив наше неприємне становище з кількома колегами, — пояснив він. — І подумав, що було б неправильно серйозно щось планувати, доки не побачимо те, що маємо побачити сьогодні в Сірому Меандрі. Та я можу підключити деяку підмогу, є в мене двійко-трійко боржників. У місті зараз працюють кілька серйозних авантюристів, подейкують, витягли з-під завалин якийсь пристойний улов трау в Ташек Рек Хаї. Думаю, не відмовляться від підробітку.

Дерхан з огидою на лиці підвела на нього погляд і стенула плечима невизначено.

— Наскільки я знаю, це найнавіженіші шаленці в усьому Бас-Лаґу, — повільно промовила вона. — Та я їм не довіряю. Шукачі гострих відчуттів. Граються з вогнем. Здебільшого це ще й безпринципні мародери. За золото вдавляться. Та й підозрюю, якби ми сказали їм, що збираємося вчинити, навіть вони завагалися б. Ми не знаємо, як боротися із нетлями.

— Маєш рацію, Сумолок, — відповів Лемюель. — Та ось що тобі скажу: просто зараз я братимуся за все, що зможу знайти. Розумієш, про що я? Побачимо, що сьогодні буде. А потім вже вирішимо, чи наймати бандюків. Ти що думаєш, Айзе?

Айзек повільно підвів голову й зосередив на ньому погляд. Знизав плечима.

— Вони покидьки, — тихо сказав він. — Але якщо їм вдасться...

Лемюель кивнув.

— Коли вирушаємо? — спитав Айзек.

Дерхан глянула на свого годинника.

— Зараз дев’ята, — промовила вона. — Годину добиратися. Значить, треба вийти за півгодини до того, час неспокійний.

Вона повернулася до вікна й глянула на полум’яне небо.

Над головою бриніли повітряні колії, шугали вартові капсули. По всьому місту розкидали елітні підрозділи офіцерів. Вони тягли на спинах дивні наплічники, розбухлі