Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

під свою опіку», — мимоволі подумав Каору, але навіть не натякнув про своє бажання.

Коли повністю розпустилися лотоси, Імператриця-дружина влаштувала читання Восьми сутр Лотоса. Особливо урочистим було піднесення дарів — священних зображень і сутр — на честь покійних міністра з Шостої лінії{317} і пані Мурасакі. Найбільше людей зібралося того дня, коли читався п’ятий сувій. Усі, хто мав знайомих серед придворних жінок, скористалися їхньою гостинністю, щоб насолодитися прекрасним видовищем. На п’ятий день вранці читання скінчилося, у покоях було замінено молитовне начиння повсякденним. Перегородки, що відокремлювали північні передні покої від внутрішніх, були тимчасово прибрані. Перша принцеса перебралася на західну галерею. Її прислужниці, стомлені довгим читанням, розійшлися хто куди, і поряд з нею майже нікого не залишилося. Сталося так, що саме того вечора Каору мав переговорити з кимось із монахів і, переодягнувшись у носі, зайшов у павільйон для риболовлі. Побачивши, що монахи вже пішли, він пройшов на галерею, що вела до ставка, і сів там, насолоджуючись вечірньою прохолодою. У павільйоні було малолюдно, і Каору раптом спало на думку, що прислуга Першої принцеси, зокрема і Косайсьо, розмістилися швидше за все на галереї, що з’єднує павільйон з будинком, і, можливо, лише переносні завіси приховують їх від сторонніх поглядів. Немов на підтвердження його здогаду до нього долинув легкий шелест убрання. Помітивши, що перегородка біля висячого переходу трохи відсунута, він тихенько підійшов до щілини і заглянув у неї.

З першого погляду було видно, що тут живе не звичайна прислуга, а безладно розставлені всюди завіси не заважали йому розгледіти все як на долоні. Три дорослі жінки та дівчинка-служниця клопоталися біля великого тареля, силкуючись розколоти на ньому шматок льоду. Всі вони були у нижньому вбранні й, видно, почувалися так розкуто, наче поряд не було господині. Однак віддалік лежала надзвичайно красива жінка в одязі з тонкого білого шовку і, посміхаючись, дивилася на жінок, які вовтузилися з льодом. День був спекотний і, знемагаючи під тягарем густого волосся, вона відкинула його убік, відкривши невимовної краси обличчя. «Чимало миловидних жінок зустрічав я в житті, — подумав Каору, — але такої ще ніколи не бачив». Поруч з нею прислужниці з її покоїв здавалися зовсім непримітними, немов глиняні ляльки. Втім, придивившись уважніше, Каору помітив між ними одну, яка вирізнялась серед інших благородною поставою і тонкими рисами обличчя. На ній було жовте вбрання і світло-фіолетове мо. Неквапливо обмахуючись віялом, ця жінка сказала: «Чи не здається вам, що від цієї метушні з льодом прохолодніше не стає, навпаки... По-моєму, краще просто дивитися на нього, не чіпаючи». Її обличчя освітилося чарівною усмішкою. Каору впізнав її голос — це була та сама особа, заради якої він прийшов сюди. А тим часом жінки все-таки розбили лід, і кожна взяла собі по шматку. Дехто з них став одразу прикладати його до голови або до грудей, не підозрюючи, що їх можуть побачити. Жінка в жовтому, загорнувши шматок льоду в папір, піднесла його принцесі. Але та, піднявши свою надзвичайно витончену руку, лише сказала: «О ні, мені не треба. Він дуже швидко тане».

Почувши її тихий голос, Каору невимовно зрадів. Він уже бачив одного разу Першу принцесу і був зачарований її красою, хоча тоді вони були ще зовсім дітьми. Відтоді він нічого не чув про неї і тепер питав себе, яким богам і буддам має завдячувати за такий щасливий збіг обставин. «Але чи не є ця зустріч лише новим випробовуванням?..» — подумав Каору. У той час, поки він, схвильований, стояв, не відриваючи очей від принцеси, одна із служниць з північної частини флігеля, згадавши, що з недбалості забула засунути перегородку, кинулась виправляти свій промах і — о жах! — помітила одягненого у носі чоловіка. Не зважаючи на те, що і її можуть побачити, вона побігла прямо по галереї, і Каору, щоб не бути заскоченим за таким легковажним заняттям, поспішно сховався.

Служниця зовсім розгубилася. «От лихо! — бідкалася вона. — Незнайомець, напевне, усе бачив, адже завіси були відсунуті. Але хто він? Може, один із синів Лівого міністра? Навряд чи тут міг опинитися сторонній. Як тільки про це дізнаються, то виникне питання про те, хто залишив перегородку відсунутою. Але ж чому ніхто не почув шурхоту шовкового одягу незнайомця?»

Каору також довго не міг заспокоїтися. «Якими чистими були мої помисли в юності! — думав він. — Але, одного разу звернувши з праведного шляху, я загруз в мирській суєті й відтоді не знаю нічого, крім смутку. О, чому я не відвернувся від світу ще тоді? Жив би тепер де-небудь у гірській глушині, і негідні почуття не бентежили б мого серця... І навіщо всі ці роки я мріяв побачити Першу принцесу? А тепер, коли побачив її, мені стало ще важче. Вже краще б...»

Наступного ранку, вдивляючись після сну у прекрасне обличчя своєї дружини, Другої принцеси, Каору подумав: «Так чим же одна з них гарніша за іншу? А втім, вони ж зовсім не схожі одна на одну. Перша принцеса мала вчора неймовірно благородний вигляд! А може, це мені лише здалося?..»

«Схоже, сьогодні, буде спека, — повідомив він, звертаючись до дружини. — Може б, ви одягли щось легше? Адже незвичне вбрання надає жінці особливої принади. Нехай хтось піде у покої Третьої принцеси і попросить, щоб Дайні приготувала і принесла сюди одяг із тонкого шовку».

Служниці із захопленням сприйняли це прохання, бо побачили його бажання помилуватися дружиною у всій її красі.

Потім, як звичайно, Каору пішов молитися у свій покій, а коли вдень знову прийшов до дружини, то замовлене вбрання вже висіло на перекладині завіси.

«Чому ж ви його не одягаєте? Якби тут було велелюдно, то носити прозоре вбрання було б не зовсім доречно. Але ж зараз вам нема чого бентежитися...» — сказав він і сам допоміг дружині переодягнутися.

У неї були червоні хакама, такі ж як у сестри вчора, і волосся вона мала таке ж густе і довге, аж до п’ят, але загалом схожість між ними була незначною. Попросивши принести лід, Каору доручив жінкам поколоти його, а потім, запропонувавши один шматок дружині, зацікавлено розглядав її. «Кажуть, дехто цілими днями милується портретом коханої, та, як на мене, куди приємніше дивитися вживу на мою вродливу дружину, на Другу принцесу», — подумав він, але, мимохіть згадавши вчорашній вечір, несподівано для себе самого зітхнув, жалкуючи, що не зміг прослизнути у жіноче товариство й досхочу насолодитися спогляданням Першої принцеси.

«А чи часто ви пишете Першій принцесі?» — поцікавився він у дружини.

«Поки я жила у палаці, писала досить часто, — відповіла вона. — Бо так велів Імператор. А от тепер уже перестала...»

«Було б дуже прикро, якби Перша принцеса перестала писати вам, бо не схвалює вашого одруження з простим підданим. Я скажу Імператриці, що ви ображені», — сказав Каору.

«Я ображена? Але чому? О, прошу вас, не кажіть нічого Імператриці».

«А от і ні, я розповім, що ви не хочете писати першою, бо ви ображені через те, як Перша принцеса зневажає вас