Читати книгу - "Віннету І"

як ви нам. Ким ви були, коли ми вперше побачилися у Сент-Луїсі? Домашнім учителем, який мусив утовкмачувати дітям абетку і табличку множення. І залишилися б таким невдахою, якби ми не заопікувалися вами. Ми витягли вас із того нудотного навчання і з вартою подиву терплячістю волочили за собою через савану, качка б мене копнула. Ми дбали про вас, як ніжна мати дбає про своє дитинча або ж як курка дбає про яйце, яке висиджує. Ви поволі набиралися розуму біля нас, і саме ми сформували ваш мозок до того стану, в якому він перебуває зараз. Словом, ми стали вам батьком і матір’ю, дядьком і тіткою, ми носили вас на руках, дбали, щоби ваше тіло отримувало найкращі шматки м’яса, а голова якнайбільше набиралася нашої мудрості і досвіду. Тож тепер ми можемо очікувати за це від вас поваги, уважності і вдячності, а не того, що ви ще каченям пнетеся у глибоку воду, де можемо втонути навіть ми, дорослі качури. Попри всі попередження, ви постійно робили те, що вам забороняли. І моє серце під шкірою цього старого мисливського плаща болить від усвідомлення того, якою невдячністю і яким непослухом ви платите за нашу любов і самопожертву. Якби я став тут перелічувати всі скоєні вами дурниці, то цьому не було б кінця. Але найгірше було те, що, визволивши обох апачів, ви не сказали нам про це жодного слова. Цього я не пробачу вам ніколи, доки ношу цю свою стару шкіру. Наслідки цього підступного замовчування ми відчули відразу ж. Якби не це, то вчора нас уже б гарненько закоптили і підсмажили на пáлі, а сьогодні ми б уже опинилися в чудових долинах Країни вічного полювання. Натомість тепер ми змушені змиритися з тим, що нас узагалі вважають не вартими того, щоби вбити. І ми живі та здорові сидимо у цьому забутому Богом пуебло, де всі лізуть зі шкіри, щоби забити нам шлунок різними смаколиками, та ще й намагаються зробити з вас, ґрінгорна, якогось напівбога. Цим соромом ми завдячуємо тільки вам і тóму, що ви — нікчемний плавець. Але любов завжди незбагненна, як жіноча душа. Що більше з неї знущаються, то краще вона почувається, тому ми наразі не будемо викидати вас зі своїх сердець і позбавляти нашого товариства, а пробачимо вам. Але тільки за умови, що ви нарешті візьметеся за розум і змінитеся на краще. Качка б мене копнула. Обіцяєте мені виправитися, сер?

— Так, — запевнив я і потиснув йому руку. — Я буду так ревно йти за прúкладом, який ви подавали мені і подаєте досі, що мене вже незабаром називатимуть другим Семом Гоукенсом.

— Шановний, а ось цього не треба! До цього можете навіть не прагнути. Такий ґрінгорн, як ви, ніколи не дорівняється до Сема Гоукенса! Про це не може бути й мови! Це так само ймовірно, як те, що цвіркун може стати оперним співаком і…

І тут Дік Стоун засміявся і перебив його:

— Стоп! Замовкни хоч раз, старий балакуне! Ти стаєш просто нестерпний! Ти все ставиш із ніг на голову, все плутаєш і намагаєшся натягнути рукавичку з правої руки на ліву! На місці Вбивчої Руки я б не потерпів, щоби мене постійно обзивали ґрінгорном!

— Чому він мав би обурюватися? Це ж правда. Він — справжній ґрінгорн!

— Дурниці! Ми завдячуємо йому життям. Із сотні досвідчених вестменів, і навіть з-поміж нас, жоден не впорався б із тим, щó він зробив учора. Замість того, щоби ми його охороняли, він нас захистив. Затям собі! Якби не він, ми б не сиділи так спокійно тут, а разом із нами — ти зі своїм фальшивим скальпом!

— Щó ти сказав? Фальшивий скальп? Не повторюй цього ніколи! Це справжнісінька перука. Якщо ти досі цього не знаєш, то подивися сам!

Буйвол-Вожак (плем’я кроу) перетинає потік верхи. Монтана, прибл. 1905 рік. Фото Едварда Киртіса. Бібліотека Конгресу США.

І він зняв свою перуку і показав усім присутнім.

— Геть! Іди геть звідси з цими патлами! — засміявся Стоун.

Тоді мисливець одягнув перуку собі на голову і далі провадив з докором у голосі:

— Як тобі не соромно, Діку, називати окрасу моєї голови патлами! Я не сподівався цього від такого вірного друга, як ти! Ви всі не розумієте і не цінуєте свого старого Сема. Тож я покараю вас усіх зневагою і піду собі до своєї Мері. Треба ж подивитися, чи їй ведеться так само добре, як і мені.

Він зневажливо махнув рукою і пішов собі геть. А ми засміялися йому вслід, бо на нього неможливо було ображатися.

Наступного дня повернулися розвідники, які стежили за кайова. Вони повідомили, що кайова у повному складі пішли геть і не видно було жодних ворожих намірів з їхнього боку.

Таємниця серця

І ось настали спокійні часи, хоча для мене і тут знайшлося чимало роботи. Семові, Дікові та Віллу дуже подобалася гостинність апачів. Вони відпочивали. А єдине, чим займався Гоукенс, — це щодня виїздив на прогулянку з Мері, щоби вона, як він висловлювався, «навчилася ловити найтонші нюанси». Це означало, що тварина мала звикнути до його манери їзди.