Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Розділ 54 КУЛАК

Після сніданку кличу малого зі мною на будівництво проїхатися. Аліса насторожено дивиться, хвилюється.

Ваня ж спочатку повільно до тачки прямує — їй-богу, як на ешафот — а потім уже поруч із дверцятами прискорюється.

Сидить поруч, типу, рівно й невимушено. Мабуть, по-справжньому розлючений чимось.

Серйозний фраєр.

— Ремінь накинь, — киваю в бік лицаря суворої міни.

Наспіх зиркає на мене люто і смикає ремінь з усієї дурі. Пристібається демонстративно швидко.

Ух, хтось себе накрутив крутіше, ніж раніше.

Верчу кермо, бо поворотів у приватному секторі, як собак нерізаних.

— Зараз звіти виконробів перевіримо, і пройдемося там, де вебкамери не стоять.

Мовчить і сопе. Проникливий однак. Зараз я й справді промову буду штовхати.

— Ми з Алісою одружуємося, і житимемо тепер утрьох.

— Я здогадався, — ламаним голосом заявляє нещастя. З трагізмом, ніби вже віджив п'ятдесятирічне життя піяки.

Зітхаю і стопорю машину перед жовтим.

— Аліса кинула мене, вважай, заради тебе. Бо коли ми з нею за шлюб тлумачили, тебе ще на горизонті не було. Не зовсім зрозуміло потім усе пішло, як усе влаштується.

Він щось бурмоче. Нечітко нагадує "тому що урод".

— І це теж. Тому що виродком я був. Але ми з тобою знаємо, як це. Тобі вона знижку робить, бо ти — малявка.

— Сам малявка! Через мене Аліса тижнями не ридала!

Армія новоспечених сердець усередині тріпоче. Реально шукала ж заспокійливе, вразлива вона в мене. Нічого, зараз усе буде гаразд і вона мені більше довірятиме. Ну невже незрозуміло було, що люблю я її, га?

— І ти не хочеш, щоб ридала, так? Я тебе усиновлю, бо я так вирішив. Дорослішати тобі пора. Для цього доведеться мене слухатися і попуститися трохи.

Ваня примружує очі до такої міри, що їх не видно зовсім.

— Не буду! І не збираюся, — гугняво заявляє він. — І на будівництво твоє кінчене не піду.

З'їжджаю на узбіччя, гальмую. Чийсь переляканий собака тачку обходить.

— Ну давай. Вивалюй. Що там накипіло. Як тебе бідолаху образили і який я мерзенний. У мене кава ще залишилася, поп'ю поки що.

Нещастя дверцята демонстративно смикає і ручку ледь не виламує.

Після кількох хвилин безуспішних спроб, сидить і повітря в легенях ганяє на максималках.

— Я ніколи ні на що не скаржуся, — практично верещить він.

Реально каву допиваю, і думаю, де ще можна надибати дорогою.

— Типу ні. Але сильно хочеш. І транслюєш постійно навкруги. Типу тобі не пощастило. Але тобі пощастило, Ваню. Ти живий і здоровий. І найголовніше — тебе Аліса знайшла. І я.

— А ти... ти тут до чого!

— Притому, що я не збираюся з тебе людину "нормальну" робити, — заводжу злобно, але контрольовано. — Я тебе поважаю. Я допоможу тобі подорослішати. І допоможу розвиватися. І бачить Бог. Як би ти мені не заважав, я це зроблю краще, ніж будь-хто інший. І не тому що я зі звалища. І не тому що опинився там вдруге і виліз знову. А тому що в тебе є шанс щасливим стати. І я, без базару, тобі його в голову засуну.

— Аліса тебе любить, — шмигає носом і злиться ще більше, — вона під тебе підлаштовується постійно. Не буду підлаштовуватися!

— А що будеш?

— Я знайду, як заробити! Я можу все сам! Усе! — руками розмахує, як лопатями вертушки.

Як я й очікував, він себе дуже самостійним вважає. Лабораторії вже варганить, на гроші прицілився, годував сам себе деякий час. Вважає, що ніхто йому не потрібен. Він усе сам краще за всіх знає.

І ще... боїться, що на опору спочатку понадіється, а потім його викинуть за непотрібністю.

— Тобто, й Аліса тобі не потрібна. Можна на смітник її кинути.

Кидається на мене, навіть у руку кісточками заряджає. Охолоджую запал зібраними в кулак зап'ястями.

— Охолонь, ковбою. Усе можеш, тільки навіть на запитання не відповідаєш. Тобто, Аліса — лошиця, по-твоєму. Мене слухається, тобі особливо не корисна.

— Ні! — реве нещастя. — Вона — краща за всіх!

До себе за майку наближаю, контролюючи натиск. Щоб мордочка на мене дивилася.

— Одноразова акція. Слухай сюди уважно. Коли Аліса реально під мене підлаштовується, вона для нас двох із нею робить. Щоб нам нормально було і щоб найщасливішою бути. Тому що вона не дурепа. І я заради неї, таке перебудував, що тобі й не снилося. І що завгодно зроблю. Сяду, вб'ю, здохну. Тому що вона мені — сім'я. І з цієї хвилини ти — така ж сім'я. Тому для тебе теж зроблю. Як би ти себе не поводив. А ти себе як дурень ведеш.

Відпускаю малого і мотор заводжу.

Через кілька вулиць він заспокоюється, і навіть скоса на мене поглядає.

— Ми підемо або легким, або складним шляхом. Тобі вибирати, на здоров'я. І стеж, що ти мелеш. Щоб вона ніколи не чула цього. Мовляв, ти все сам і так далі. Попустися трохи.

— Гаразд, — знехотя погоджується він, не одразу. — Ти теж попустися.

— А мені навіщо? — охоче цікавлюся.

— Вважаєш, ти крутіший за всіх! — розмахує руками. — У грошах весь і ментами керуєш. Усім навколо вказуєш!

— Ага, тобто, попуститися, бо ти заздриш. Не в тищах щастя, малявка. А вказую всім, бо вказувалка в мене доросла.

Сопить половину дороги, але вже не так похмуро. Відправляю його каву нам купити, і обіцяю, що без молока може сьорбнути.

Пояснюю що нам на будівництві насправді подивитися потрібно. І що перевірити. Як кошториси переглядати буду. На мій подив, він дуже уважно слухає і, судячи з питань, чудово вбирає. Малий не на жарт допитливий.

Потрібно в лайні цьому лабораторному розібратися самостійно. І подумати нам з Алісою, на що його в освіті спрямувати. Складнощів дофіга, у нього навряд чи є формальна підготовка для програми. Я теж школу не закінчив. Проблем неміряно від цього, і це я навіть з іншою освітою не стикався.

На будівництві виконробам трохи курорт влаштовую — за гарячою путівкою — тому що дуже багато їх розвелося. Якщо не можуть синхронізуватися через п'ять будкомпаній, то нехай іншу професію шукають.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍