Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

— Він дбає про нього в Кейптауні.

— Він живе з батьком, але тільки тому, що не має грошей. Йому тридцять із гаком років, а він не має ніяких перспектив. Він утік із Південної Африки, щоб не потрапити до армії. Потім його викинули з Америки, бо він порушив закон. Тепер він не може знайти належної роботи, бо дуже зарозумілий. Вони обидва живуть на жалюгідну платню, яку отримує батько на складі металобрухту, де він працює.

— Це неправда! — протестує Марго. Керол молодша від неї. Колись Керол ішла за нею, а вона, Марго, була лідером. А тепер Керол суне вперед, а вона занепокоєно тупцяє позаду. Як так сталося? — Джон викладає в середній школі, — каже вона. — Він має свої гроші.

— Я чула не те. Я чула, він готує відсталих учнів до вступних іспитів, і йому платять погодинно. Це часткова зайнятість, робота, яку виконують студенти, щоб заробити трохи кишенькових грошей. Ти запитай його прямо. Спитай, у якій школі він викладає. Спитай, скільки він заробляє.

— Велика платня — не головне.

— Ідеться не тільки про платню. Йдеться про те, щоб казати правду. Нехай він скаже тобі правду, чому він хоче купити дім у Мервевіллі. Нехай скаже тобі, хто платитиме за нього, він чи батько. Нехай розповість тобі про свої плани на майбутнє. — А потім, коли Марго спантеличено дивилася на неї, додала: — Хіба він не казав тобі? Хіба не розповів про свої плани?

— Він не має планів. Він Кутзее. Кутзее не мають планів, не мають честолюбства, їм властиві тільки пусті марення. Він знічев’я марить про життя в Кару.

— Він має честолюбний план стати поетом, поетом, що пише вірші цілісінький день. Ти чула коли-небудь про таке? Цей мервевіллський план не має нічого спільного з добробутом його батька. Він хоче мати місце в Кару, куди він може приїхати, коли заманеться, де він може сидіти, зіпершись підборіддям на руки, милуватися заходом сонця й писати вірші.

Знову Джон і його вірші! Марго не може не розреготатись. Джон сидить на веранді тієї огидної хатини і складає вірші! Без сумніву, з беретом на голові і склянкою вина коло ліктя. А навколо зібралися малі кольорові діти й пристають до нього з запитаннями. «Wat maak oom? — Nee, oom maak gedigte. Op sy ou ramkiekie maak oom gedigte. Die wêreld is ons woning nie…», «Що робить cep? — Cep пише вірші. На старому ящику він пише вірші. Цей світ — то місце не для нас…»

— Я запитаю, — каже Марго, сміючись і далі. — Я попрошу його показати мені свої вірші.

[ПРОБІЛ]

Марго ловить Джона наступного ранку, коли він вирушає на одну зі своїх прогулянок.

— Дозволь, я піду з тобою, — каже вона. — Тільки зачекай хвилинку, я взуюся як слід.

Вони йдуть стежкою, що тягнеться на схід від садиби, вздовж зарослого річища до ставка, греблю якого прорвало під час повені 1943 року, і потім уже ніхто не лагодив її. В неглибокій воді мирно плавають троє білих гусей. Ще холодно, немає туману, і можна бачити навіть гори Нювефелдберґе.

— God, — каже вона, — ‘dis darem mooi. Dit raakjou siel aan, nè, dié wêreld, «Хіба не гарно? Цей пейзаж зворушує душу».

Але їх тільки меншість, крихітна меншість, лише двоє душ, зворушених цими величними безлюдними просторами. Якщо їх і тримало щось разом ці роки, то саме вони. Цей краєвид, цей kontrei запанував над її серцем. Коли вона помре і її поховають, вона розчиниться в цій землі не менш природно, ніж якби ніколи не жила життям людини.

— Керол каже, що ти й досі пишеш вірші, — наважується Марго. — Це правда? Ти покажеш їх мені?

— Мені шкода розчаровувати Керол, — напружено відповідає він, — але я не писав віршів, відколи був підлітком.

Марго прикушує язика. Вона забула: таж не просять чоловіка показати свої вірші, надто в Південній Африці, не запевнивши його заздалегідь, що все буде гаразд, що з нього не глузуватимуть. Що за країна, де поезія — не чоловіча діяльність, а хобі для дітей і oujongnooiens [старих панн], — oujongnooiens обох статей! Як уникли клопоту Тотіус і Луїс Лейпольдт, вона навіть не здогадується. Не дивно, що Керол вирішила напасти на те, що Джон пише вірші: таж та Керол нюхом чує слабкості інших людей.

— Якщо ти не пишеш так давно, чому Керол думає, ніби ти пишеш і досі?

— Навіть не знаю. Може, бачила, як я перевіряю учнівські твори, й дійшла хибного висновку.

Марго не вірить йому, але не хоче тиснути далі. Якщо він хоче викручуватися від неї, нехай. Якщо поезія — та частина його життя, про яку він надто боїться або надто соромиться розповідати, нехай.

Марго не думає про Джона як про moffie, але її й далі дивує, що він не має жінки. Самотній чоловік, надто з роду Кутзее, видається їй мов човном без весла, керма та вітрила. А тепер двоє їх, чоловіків роду Кутзее, живуть у парі! Коли Джек ще мав страхітливу Віру за собою, він плив більш-менш рівним курсом, а тепер, коли її не стало, видається загубленим. А що стосується сина Джека і Віри, він, безперечно, міг би жити, маючи якийсь урівноважений провід. Але яка жінка при своєму глузді захоче присвятити себе безпорадному Джонові?

Керол переконана, що Джон — програшний варіант, і решта родини Кутзее, незважаючи на свої добрі серця, напевне, згодні з нею. Річ досить дивна, віру Марго в Джона (саме ця віра вирізняє її) більш-менш підтримують тільки своєрідні стосунки між ним і його батьком: вони ставляться один до одного якщо не з любов’ю, бо цим словом можна було б сказати забагато, то принаймні з повагою.

Ця пара колись була найзапеклішими ворогами. Погані стосунки Джека зі старшим сином були темою численних розмов і похитувань головою. Коли син зник за океаном, батьки намагались якомога зберегти гідність. Він поїхав за кордон робити кар’єру в науці, стверджувала мати. Багато років вона розповідала всім, що син працює вченим в Англії, дарма що було зрозуміло, що вона й гадки не має, де він працює і яку роботу виконує. «Ви знаєте, який Джон, — казав його батько, — завжди дуже незалежний». «Незалежний» — що означало це слово? Не без підстав Кутзее почали вважати, що воно означає: він покинув свою країну, родину, навіть батька-матір.

Потім Джек і Віра вигадали інше: Джон, зрештою, не в Англії, а в Америці, де підіймається