Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

… Кінчався жовтень. Починалася зима. Вже тижнів два, як пролетіли поміж дерев білі мухи. Закрутилися між бараками й розсіялися білим килимом по чорних трапових дошках. В’язні втоптали сніг. Свіжий не нападав. Удень кілька разів вискалилося сонечко. Тоненький шар снігу став ще тонший, і гребені дахів почорніли. Температура була мінусова, але кілька погожих днів сонечко вдень прогрівало повітря на годину-дві вище нульової позначки, і на душі ставало тепліше — хотілося загальмувати прихід морозів. Та ось снігові хмари заступили сонце, опустилися з неба ближче до землі, удень повечоріло, десь на вершечках дерев загуло, потім гул опустився в крони, і вітер грізно заревів, закидаючи холодні крупинки за ковнір, за рукави, в халяви чобіт та в черевики. За кілька днів навіяло снігу по коліна. Змагання осени з зимою припинилося — зима перемогла. І настрій в’язнів змінився — вступили в нову пору з новою міркою погоди: 15–20 градусів морозу — це не холодно, 25–30 — холоднувато, більше 35 градусів — це вже холодно.

2. Хтось із нас був щасливий

В один з таких зимових не холодних днів біля літньої альтанки випадково зустрілися сумчанин Полозок, львів’янин Боровницький, киянин Литвин і ваш знайомий чернігівець Лук’яненко, гомоніли собі про те-се. Коли це йде Пірус. Гукнув до нас: “Слава Ісусу Христу!”

— Навіки слава! — відповіли гуртом.

— Пане Василю, — звернувся до нього Юрко Литвин, — затримайтеся коло нас.

— Що молодь хоче?

— Молодь просить вас розповісти що-небудь з ваших зимових пригод.

— Змерзнете, стоячи тут.

— Не змерзнемо. Будемо пританцьовувати на місці. Аби ви не змерзли.

— За мене не турбуйтеся. Я жив у справжньому Сибіру. Мордовська зима — це так собі. Майже така, що й в Україні.

Тож переповім випадок, що трапився на півночі в житті пана Піруса.

Це було вже після повстань в Україні 1954 року. Доти чекісти розправлялися з провідними людьми руками карних злочинців. За вбивство політв’язня їм давали місяць-два буру і все. Політв’язні вчинили розправу з їхніми паханами і почали їх убивати, тоді влада ввела смертну кару за вбивство. Отож був уже час, коли отак собі убивати політв’язнів нібито не можна було. І все-таки… Пару сот політв’язнів, з-поміж яких був і пан Пірус, зібрали в таборі Д-2 і відправили на табірний пункт Аляскітово, що за хребтом гори Черкаського. Далі вже дороги на північ не було. Там вольфрамова шахта сухого буріння. Сухе буріння підіймало такий пил, що метрів за кілька не видно людини. Побуриш рік — і силікоз. Легені так зацементовує, що ніякий хірургічний ніж їх не бере і чоловік гине. Завезли і їх туди на смерть. Ці виявилися хлопцями справжніми і відмовилися бурити. Напхали їх повний ізолятор — ніде сісти. Просять дати катаринку, а вони не дають. Прийшло начальство і сказало, що вони тут будуть і їсти, і оправлятися, й жити. Федір з Волині крикнув: “Хлопці, нам тут мученицьку смерть готують. Покажімо їм, як можуть помирати українські націоналісти!”

Так вони, хлопців з п’ятдесят, натиснули на двері, що ті впали в коридор разом зі стіною. А начальство — в кінці коридору. “Бий людожерів!” — хтось кинув, і вони почали бити начальство. Хто з них вирвався, то з розмальованим “рилом” тікав на вахту з марафонською швидкістю. Жоден із в’язнів не пішов на роботу.

Через пару тижнів одного погідного дня їх вивели за межі зони. Викликали за алфавітом. Набрали два “воронки”, закрили й повезли. Де ті люди, й донині ніхто не знає. А тих, що залишилися з того етапу, зокрема й наш пан Пірус, ніхто півроку не викликав. Вони лежали й чекали на етап. Навесні начальство сказало, що етапу не буде, й розподілили по бригадах. Робота була не в шахтах. На їхнє жовтневе свято, підривники напилися — а то були солдати — й почали бити бандерівських “бандитів”. В’язні їм дали такого бобу, що вони погубили амоніт, кашкети тощо. За те їх перевели до штрафного барака, дали парашу, замкнули двері, почепили на вікна ґрати і сказали, що це на рік, а далі буде видно.

Пірус сказав у бараці, що треба викликати начальство “Даль строю”. Оголосили страйк і попередили, що хто вийде до праці, той хай до барака не повертається. Їхня бригада була така, що обслуговувала шахту: кріпильники, вкладачі колії, майстри опускати кліті і твій. Коли їхні не пішли до праці, то й зупинилася фабрика. Приїхав начальник “Дальстрою” і викликав пана Піруса. Погрожував, кричав, лаявся. Пригрозив, що його судитимуть, якщо він не виведе людей до праці, бо, мовляв, це він їх затримав. Він відмовлявся. Тоді той викликав свідка — учителя з Чернівецької области. Учитель заплакав і каже: “Гражданін начальник, він сказав, якщо хтось вийде на роботу, щоб вечером не заходив до барака”.

— Ти казав так? — питає начальник Васильєв.

— Казав. I зараз те ж саме кажу, тому що вночі його задушать, а мене будуть возити по тюрмах, а мені вже надокучили специ, бури, і всілякі ізолятори.

І сказав, щоб його зараз же відправили в другий табір.

А Васильєв тиснув на нього:

— Іди і жени чи веди людей до праці.

Той відповів, що ніхто не піде з барака, доки не знімуть замки, ґрати, парашу.

— Судити будемо всіх заводіїв! — кричить Васильєв.

Начальство запевнило, що так і буде. Пірус намагався відповідати спокійним тоном і сказав, що це їх швидше судитимуть, аніж його.

— Не зліть народ, бо до ранку залишиться купа попелу з усього концтабору. Я ще раз вас прошу відправити мене в інший концтабір, бо не хочу бути свідком таких подій, — каже Пірус.

Врешті, з Васильєвим вони домовилися, що він дає наказ зняти ґрати з вікон, замки з дверей і парашу забрати з барака, а Пірус виведе людей до праці…

Васильєв тут же наказав начальству зняти те все, хоча вони ще з начальником “Дальстрою” сварилися. Нарешті Васильєв сказав:

— Я буду на вахті, а ти йди виведи людей до праці.

Пірус пішов. Табірне начальство відімкнуло замок і кричить, щоб виходили на роботу. Побачили його і просять сказати людям, щоб ішли до праці. Та він відповів:

— Вам дав наказ Васильєв зняти ґрати й замки, а ви що робите? Я йду і покличу його. Начальство закрутило хвостом. “А ми здіймаємо”, — кажуть. — Де ви здіймаєте?! — заперечив. І тут закричав