Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

Незабаром Василя Піруса і Володимира Сорокаліта забрали до іншого концтабору. Там вони таке Різдво справили, якого, як казали наглядачі, ще Колима ніколи не бачила й не чула: вони вийшли вночі з бараків і заколядували “Нова радість стала…” Здавалося, гори клекотали. Начальство бігало й просило: “Ну не можна, не треба, ну кінчайте!”

А пан Пірус так само спокійно відповідав їм: “Ідіть спати. Все буде гаразд. Не зліть людей. Майте совість! Наші родини в могилах, в Сибіру, а ми на Колимі догниваємо. Це все, що залишилося в умі, в серцях. У душах. Їх ми будемо зберігати до смерти, де б ми не були. За те, що ви розтоптали традиції батьків, вас проклянуть нащадки і могили ваші обминатимуть зі стиду. Ви хочете, щоб ми стали такими, як ви — не дочекаєтесь!” І що на те відповів капітан: “Яку гуманність проявила Країна Рад — вона ж життя тобі дарувала!” Пірус перебив його: “Ви життя вбиваєте, а не даруєте.”

Через два тижні, як розповів Василь Пірус, його разом з Соро-калітом викликали з речами на вихід. За вахтою стояло вантажне авто, переобладнане на “воронок”. Відчинили двері: “Заходьте!” У машині сиділо п’ятнадцять хлопців з верхнього концтабору, два росіянина і один незнайомий. А ще — дванадцять українців та ще двоє: Пірус і Сорокаліт. Шофер обмотував авто ватною ковдрою і просив Бога, щоб не заглух мотор, бо, як він казав, унизу “сквознячок” і мороз до 60 градусів. Поки він загортав і обтикав кабіну, мотор працював. Нарешті поїхали. У підлозі була дірка, і газ ішов у “воронок”. За селищем відчули, що хлопці вчаділи, машина зупинилася, витягнули людей на сніг і терли снігом. Коли трохи очуняли, в’язнів запхали в авто і повезли, ледь живих. Був сильний вітер, їх довезли до перевалу (дорога видовбана у скелі).

Там був перевал, який звали Дунчин пуп. Там жила Дуня, мала хату, жила одна і була дуже тлуста. В ті часи шоферами були злодії, які повідбували терміни в концтаборах. Вони заробляли гроші, щоб приїхати на материк одягненими та з грішми. Дуня забезпечувала їх любов’ю, а ті платили добре — за любов шофер повинен був насипати їй золотим піском пупець. Вона жила в повній безпеці. Вночі шофер заїздив, вона радо приймала, пригощала і приймала золото. Дуню ніхто ніколи не образив, не обдурив, не пограбував. За неї горою стояли всі шофери. Отож до цього перевалу докотилося їхнє авто. Коли глянути згори вниз, то висота така, що авто виглядає, як коробка сірників.

Доїхавши до цього перевалу, шофер і начальник конвою вискочили з кабіни і на повнім ходу пустили авто в прірву. Все розрахували дуже точно, проте, кажуть же, що у фортуни зав’язані очі — хтось із них був щасливий.

По краю дороги для орієнтації були закопані бетонні стовпчики, 10x10 сантиметрів. Вони на 50-градуснім морозі під колесами машини поламалися, мов крижані, проте змінили напрямок її руху, вона пішла трохи праворуч і скочила колесом на невеличкий горбок — залишок недоваленої вітрами гори. Машина перекинулася за два метри до прірви. В авті за сіткою сиділо троє конвоїрів. То були кавказці. Посередині горіла пічка “буржуйка”. Коли авто перекинулося, вогонь висипався на в’язнів, і загорілися бушлати. Дим заповнив машину, дихати стало нічим, і в’язні стали кричати до конвоїрів: “Вилазьте!” Конвой вискочив, а в’язнів не пустив, і вони полізли надвір, хоч їм і погрожували стріляниною.

Пірус підійшов до провалля. Побачивши, що провалля має чи не кілометрову глибину, він показав це конвою. Всі рушили в бік дороги, де стояв начальник конвою з шофером. Конвоїри люто сварилися зі своїм начальником, а шофер опустив голову і слухав. Нарешті неподалік запримітили бульдозера, витягли авто, полагодили і рушили до Устьнери, що на річці Індигірці. Начальник з шофером пішли до концтабору шукати місце для ночівлі. Конвой запитав, чи є у в’язнів кошти. Дали йому грошей, на які купили горілки — собі і в’язням. “Ото, — сказав, — за те, що живі зосталися”. Зрештою, їх завезли до табору, завели в лазню. У ній напалено, сухо, потомлені в’язні викупалися за милу душу й полягали спати. Коло них чергував “місцевий” зек. Цікаво, що скільки вони не намагалися з нами заговорити, він не промовив ні слова — стукач, вірний пес.

— Ще табір спав, як нас розбудили і повели до “воронка”, — згадує пан Пірус. — Увечері ми вже були в Магадані. Ото поофірував я собі: щоб не сталося, буду шукати тих два “воронки”, куди поділися п’ятдесят хлопців, де вони поділися? Шукав я їх на Колимі, шукав у Сибіру, шукав у Мордовії — ні слуху, ні духу. Отже, вічна їм пам’ять, вони там, де ми мали бути. Таке саме зробили в Магадані. Три старі кораблі погрузили інвалідами і вийшли в море. Де були синоптики, що не попередили? А найшвидше, попереджали. Може, навпаки, саме під таку скажену погоду і спланували акцію. Одне слово, через три дні почалася така буря, що ніхто понині не знає, де ті кораблі. Не хотіли годувати інвалідів — утопили разом із залогами кораблів.

— Дякуємо, пане Василю, за цікаву розповідь.

— Розбігаємося по бараках, бо трохи таки померзли.

* * *

Минуло пару місяців. Я з Кравчуком прогулювався стадіоном перед сном.

— Левку, ти добре знаєш Василя Піруса?

— Та вже ж трохи знаю. Мені він здається сильним, рішучим, різким і категоричним чоловіком. Напевне, ти знаєш краще, а що?

— А окрім того, він цікавий оригінал. Ти знаєш діда Паньківського, того, з густою чорною бородою?

— Я тільки бачив його, але ніколи не спілкувався.

— Дід він культурний, освічений, впертий. Іде одного разу по трапу. Назустріч — Пірус. Підійшли один до одного і ніс в ніс зупинилися.

— Пане Василю, — каже Паньківський Пірусу, просвердлюючи його гострим поглядом. — Я старший за вас і освічений чоловік, і ви маєте вступити мені дорогу.

— Пане Паньківський, головним показником статечности у політичному концтаборі є термін ув’язнення. У мене він удвічі більший, ніж у вас, і тому ви маєте вступити дорогу.

— Я вже здогадувався, що ваші батьки занедбали виховання своєї дитини.

— Зараз я покажу вам своє виховання.

При цьому Пірус узяв Паньківського обома руками під боки, підняв на півметра над трапом, обернув навколо себе й поставив ззаду, звільнивши перед собою трап від особи пана Паньківського.

Ця