Читати книгу - "Інтернат"

відповідає йому ігуана, і кашкет його гостро й загрозливо цілить просто в Пашу.

Паша не знає, що відповісти. Відвертається до вікна. Ігуана дивиться на дорогу, теж нічого не говорить.

— Страшно, — говорить ігуана несподівано, — страшно брати в руки мертве. Ясно тобі?

Паша мовчки киває, непомітно потираючи руки, ніби вони замерзли. Їдуть далі. А далі огорожа врешті-решт закінчується, ввіткнувшись у трасу, що тягнеться до міста. А за трасою стоять двоповерхові будинки, переважно тут і живуть робітники з ремонтного. Паша боязко оглядає вікна: половина з них вибиті, половина затягнуті плівкою чи забиті фанерою. Темні всі, людей немає. Паша думає, що востаннє живих людей вони бачили коло мотелю, але люди ті були такі злі, ніби й не люди. Ще була Анна, але він її навіть не бачив. Цікаво, яка вона? — думає Паша. — Впізнаю її, коли побачу? А ще був Ганс, Паша згадує Ганса, його важкий погляд, лінивий порух плечей — і здригається, озирається довкола. Ігуана виїжджає до траси й вагається. Опускає скло, висовує надвір свою шкіряну голову, слухає напружено. Збоку здається, ніби принюхується до повітря. А повітря пахне горілим і мертвим, багато не нанюхаєш, тож ігуана всовує голову назад, ховається в нору, швидко й нервово підіймаючи скло.

— Ніби нікого, — говорить Паші самими губами. — Спробуємо?

— Давай, — відповідає йому Паша. Також самими губами.

Обережно виповзають нагору. Огорожа лишається позаду, натомість ліворуч відкривається панорама з широкою трасою й низькими небесами. Неба так багато, що бачиш лише його, але ось очі звикають до такої кількості повітря, і вони помічають біло-сірого кольору пасажирський автобус із висадженими вікнами, а довкола автобуса — цілий натовп військових. Хто такі — невідомо: жодних прапорів, шеврони з машини не розгледіти, та й не розуміється Паша на шевронах; темні, насторожені, стоять, тримаючи в руках зброю, і дивляться просто на них. Просто на їхній «опель». Дивляться уважно й здивовано, мовляв, хто це й звідки? Ігуана аж пригинається за кермом і мимоволі пригальмовує, і найбільше йому хочеться зараз дати задню й скотитися назад, за огорожу, але Паша розуміє, що назад у жодному разі не можна: лише не назад, тільки не назад. Давай, шипить він ігуані, дави, давай. Й ігуана слухняно давить, щоправда, не надто впевнено, але повертає й повільно-повільно рушає вперед. Так діти вночі йдуть у туалет: обережно, повільно, навпомацки, боячись наштовхнутись на відчинені двері. І обоє вони — і Паша, й ігуана — дивляться налякано в дзеркало й бачать, як від групи відокремлюється один боєць і спрямовує свого «калашникова» в бік їхнього «опеля», що так повільно віддаляється, і бачать ще, як хтось із його приятелів торкає його за руку, мовляв, кинь, не треба, але він рухом плеча скидає руку приятеля й знову підводить «калашникова». І Паша ще думає: може, варто вийти, поговорити, пояснити, показати паспорт? Тільки ось хто це? Хто це такі? Як із ними говорити, що пояснювати? Тут уже хочеш не хочеш — ховатися нема куди, ігуану мов паралізувало, Паша втягує голову в плечі, додому треба було їхати, говорить сам собі, говорить, не відриваючи погляду від бійця, який дивиться їм услід із осудом та азартом. Але за спинами бійців, десь там, за пагорбом, раптом розламується тиша, лунає вибух, бійці сиплються на землю, як стиглі яблука в мокру траву, і той, хто цілився в них, теж припадає до асфальту й кидається на узбіччя, і це останнє, що Паша встигає розгледіти, оскільки ігуана втоплює педаль газу в днище свого «опеля» — і вони летять униз порожньою трасою, під мокрими небесами, в яких по обіді прориваються сонячні затони та сліплять очі, і вода довкола спалахує тисячею зблисків, як у березні, хоча потому небо зачиняється, мов двері ліфта, і знову стає срібно й волого.

Внизу, на кільці, ігуана порушує правила, вискакує на зустрічну, оминає барикаду, складену з дерев’яних піддонів, і мчить далі порожнім проспектом. Мчить і вистрибує на привокзальну — так само порожню, ніби всі, кому треба, давно поїхали. Пригальмовує, все, кричить Паші, вистрибуй, Паша справді вистрибує, у стрибку встигаючи-таки розрахуватись і навіть устигаючи обуритися з приводу ціни, ніколи не обурювався, платив, скільки казали, а тут щось зачепило його: разом же боялись, разом нервували, що ж із мене тепер дерти, обурюється Паша, але платить, сука, платить, скільки кажуть.

+

Вокзал фарбований у жовте, але під дощем фарба стала темною, важкою. Державні прапори з колон завбачливо зняли: розуміють, що армія місто залишає, краще не нервувати тих, хто сюди зайде слідом. При колонах кошики для сміття, переповнені яскравими обгортками та пластиком. Згори, на порожніх пляшках з-під коли, зависло кілька закривавлених бинтів. Кров теж яскрава. Кошики давно ніхто не опорожнює. Навіть голуби довкола них не товчуться. Де вони, до речі? — думає Паша, короткозоро роззираючись довкола. Де взагалі бодай хтось? Рештки снігу на даху, кручені дерева віддалік, небо остуджено осідає згори. Паша ковзає поглядом вгору-вниз і раптом помічає їх — сотні теплих пташиних згустків, що стискаються, мов кулаки, сотні пташиних дзьобів, що націлились на нього згори, сотні очей, круглих, застиглих від постійного страху, голуби тиснуться одне до одного, щільно сидять угорі, над колонами, під вокзальним навісом, втискаються одне в одного, ніби їм холодно, хоча їм не холодно насправді, їм страшно: бояться гуркоту за комбінатом, бояться тиші прилеглих вулиць, бояться ртутних небесних відблисків, бояться того, що довкола нікого немає. Бояться Паші, який тут намалювався й товчеться під вокзалом, бояться його, не зводять із нього своїх круглих, як сонця, очей. Паші відразу ж стає незатишно, стоїть під прискіпливими пташиними поглядами, дивується, скільки їх туди набилось, як вони помістилися всі туди, думає, а коли щось станеться з вокзалом? Якщо згорить вокзал? Тоді що? Куди їм? Де ховатися? Раптом стає їх так шкода, і малого стає шкода: якого чорта він сидить у цьому інтернаті, давно час забрати його додому, якщо його мама — ідіотка, то що, вони зі старим не зможуть за ним дивитися? Зможуть, ясно, що зможуть, давно слід було це зробити, особливо — зважаючи на його стан, завжди відкладаю все на потім, завжди не вистачає часу на найважливіше, на найголовніше, завжди від усього ухиляюсь, відходжу вбік, не маю сміливості говорити, що думаю, і думати, що хочу, коли це все вже закінчиться? — питає Паша сам себе. І самого себе йому теж стає так шкода, так шкода, як оцих ось птахів, що дивляться на нього, мов на