Читати книгу - "Інтернат"

птахолова, приречено і з цікавістю. І ось коли йому себе стає особливо шкода, Паша опускає очі й бачить вікна. А за вікнами бачить десятки очей, які так само, по-пташиному — приречено й прискіпливо, — пильнують за кожним його, Паші, рухом, за кожним його кроком. Дивляться із-за немитих вокзальних вікон, не відриваючись і не довіряючи. І тут Паша розуміє, що вокзал насправді забитий народом, що вони там сидять усередині, мов у церкві в обложеному місті, думають, що там їх не дістануть, дивляться крізь вікна на світ, який безупинно звужується. А коли на сусідній вулиці, за проспектом, сухо ламається автоматна черга, Паша зрештою приходить до тями й теж кидається до вокзальних дверей. Б’ється в них плечем, утискається в них, а вони не піддаються, а тут протріскує в повітрі ще одна черга, і Паша панікує, і вже шкребеться, як потопельник об днище пароплава, з якого випадково випав, аж доки чиясь дитяча, зовсім дитяча рука штовхає двері в його бік. На себе, розуміє Паша, на себе, і рве двері на себе. В обличчя б’є духом сотень невиспаних переляканих людей, запахом страху й поту, важким настоєм істерики й недосипу. Паша кидається всередину, між теплих тіл і мокрої тиші. Вони всі бачать, думає він, всі бачать, як мені страшно, який я переляканий, дивляться на мене, ніби я клоун, думає Паша, я і є клоун, нагадує він собі, що я сюди припхався, що я тут забув? Знімає окуляри, які миттєво запітніли в теплі, протирає їх рукавом светра, одягає (знову зайвий рух пальцем), озирається довкола з викликом, мовляв, слухаю вас, хто що хотів сказати? І зауважує з деяким розчаруванням, що на нього ніхто, зовсім-зовсім ніхто не звертає уваги, що ніхто на нього вже не дивиться, що всі, хто може, стоять при вікнах, визирають у білий світ, так, ніби забігли сюди з вулиці від дощу й тепер зазирають у небеса, чекаючи, коли дощ нарешті мине. А кому не лишилося місця біля вікна, той важко тісниться по лавах та кутах, очікуючи невідомо на що. Паша стоїть посеред цього людського пахучого й наляканого тлуму та розуміє, що стояти йому особливо теж немає чого, що треба кудись рухатись, і він починає рухатись, починає пробиратися крізь тягучий натовп, наче входить в одязі до осінньої води.

+

Лише жінки й діти, чоловіків немає. Паша єдиний із бородою. Так, мовби потрапив на жіночу зону. Де чоловіки? — питає він себе. Може, чоловікам сюди не можна? Може, вони в цей час займаються чимось важливим, а я тут стою посеред залу очікування, зі своєю нікому тут не потрібною бородою? Може, чоловіки вже виїхали звідси, а жінок своїх залишили на вокзалі, в камерах схову? Цієї миті в кутку хтось дико зойкає — й усі озираються на цей крик, зал на коротко, всього лише на якусь секунду, завмирає. А потому починає гудіти й нерозбірливо кричати. Хтось відривається від вікна, хтось підводить сонну голову із сусідського плеча, хтось висовується з-поза колон. Жіночий вереск натомість не вщухає, навіть більше, у ньому прорізаються якісь окремі слова та інтонації, і Паша навіть не головою — легенями — розуміє: йдеться про дитину, тому кидається в натовп, намагається проштовхатись і відчуває цей жіночий дух, що обступив його звідусюди, дихання й запах сотні жінок, запах покинутого житла й поспіхом зібраних клунків, запах істерики та претензій, які немає кому висловити. Проштовхується далі, пустіть, каже, пустіть, я вчитель, пустіть, але ніхто його особливо не слухає. Тим більше, що тут почуєш за лементом і вереском, який далі лунає з кутка, лунає, не затихаючи, аж Паша вистрибує на чиїсь жіночі плечі перед собою, і жінка враз поступається місцем, обурено й голосно озираючись до Паші. Але йому все одно, він вивалюється в куток, бачить на підлозі жінку — добре одягнену, в сенсі дорого — у якійсь шкіряній рожевій куртці й чоботах на підборах. Сидить на підлозі, на складеній картонці, й притискає до себе дівчинку років двох. Притискає, ніби її в неї відбирають, і горлає так, аби всі розуміли, що не відберуть. Хоча всі, навпаки, раді захистити цю жінку в рожевому, але не розуміють, що сталося й від кого її захищати. І дитина теж не може зрозуміти, що діється з мамою, навіщо вона втискає її в себе, що вона від неї хоче, і кричить налякано, оскільки не звикла бачити маму такою. І жіночки довкола теж голосять, ніби тут когось придушили. Паша розуміє, що ще трішки — і справді придушать, тому присідає до жінки й починає її кликати. Але та дивиться на нього мертвим від страху поглядом і не замовкає. І ось тоді Паша не витримує, хапає жінку лівою рукою за голову й різко тягне на себе: шо? — шипить їй просто в обличчя, — шо? Ну? Жінка фокусує свій мертвий погляд на його окулярах і раптом каже, навіть не каже, а якось вихлипує із себе: зняли, каже, зняли просто з руки, зняли, поки ми спали.

— Шо зняли? — не розуміє Паша.

— Золото, — виє вона, — золото зняли.

— Хто? — намагається забрати в неї з рук доньку Паша.

— Не знаю, — та лише сильніше притискає малу до грудей, — не знаю. Ми спали.

— Хто? — Паша підводиться й озирається довкола. — Хто зняв?

Говорить тихо, але його чують, він це помічає. Чують і навіть очей не відводять. Дивляться важко, липко, але без страху. Дивляться, ніби питають: а ти хто такий, звідки, що тут робиш? Паша теж дивиться на них, ковзає поглядом по їхніх обличчях — сонних, заплаканих, озлоблених, і розуміє, що він тут справді єдиний чоловік, і що жодної довіри він тут ні в кого не викликає, скоріше навпаки, викликає підозру та роздратування. Так, ніби він їх сюди загнав, до цього приміщення, загнав і зачинив ізсередини, не дозволяючи нікому виходити, тож і зрозуміло всім, що всі проблеми тут — від нього, що це він у всьому винен, він має за все відповідати — бородатий Паша, вчитель у теплій куртці, який затерся тут між ними, винюхує щось, випитує. І Паша не витримує цих поглядів і цієї тиші, і схлипування за спиною, і дитячого вереску — гострого, мокрого — теж не витримує:

— Хто? Я питаю, хто зняв? Шо мовчите?

Жінки справді мовчать, але розступаються. І з-поза їхніх спин виходить двоє. Першим іде приземкуватий, ніби натоптаний чимось, із жорстким волоссям і світлими, вигорілими на сонці очима. Схожий