Читати книгу - "Ненаписані романи"

використав нелегальну, підпільну пресу епохи царизму, а також «крилаті слова», створені революційною епохою. Але це не особиста помилка автора, а скоріш наша спільна біда. Хіба ми можемо сказати, що належною мірою вивчили — чи хоча б вивчаємо — підпільну пресу, її історію, її працівників, прийоми, мову? Звичайно, ні!»

Сталін добре розумів, що коли — за Каменєвим — читачі почнуть «вивчати підпільну пресу», то здебільшого довелося б згадувати імена тих революціонерів, яких тепер, за його, Сталіна, вказівкою, оголосили «ворогами народу».

Саме тому про передмову Каменєва до «Крилатих слів» і не згадували на процесі; ще далеко не всі книжки заборонили й вилучили з бібліотек, ще не до кінця було вбито пам’ять — треба чекати.

Не можна було згадати й «Замогильні записки» Печеріна, видані також з допомогою Каменєва. Як звалити на нього вину за книжку професора Петербурзького університету, який утік на захід ще 1837 року, коли доведеться зачитувати уривки з неї?!

Як же Генеральному прокуророві Вишинському процитувати: «Я був певен, що якби лишився в Росії, то… потрапив би до Сибіру ні за що ні про що. Я тікав, не оглядаючись, аби зберегти в собі людську гідність!»

(Спробуй додумайся, царський цензоре, що Лермонтов дав своєму улюбленому героєві ім’я першого втікача з Росії! Спробуй, розгадай письменницьку хитрість: поставив дві крапки над «е», та й годі — «Печерин», а не зрадник «Печерин»!

Мистецтву, чи вмінню, вивчати російську прозу треба допомагати комп’ютерами, хоча, я думаю, навіть комп’ютер не зможе підрахувати всіх тих трагічних компонентів відчаю, надії, благання, страху, любові, що краяли серця тих літераторів, кому господь дав розум, — від нього в нас горе, від чого ж іще?!

… А втім, певні висновки під час підготовки процесу колишніх друзів, Каменєва і Зінов’єва, було зроблено: Сталін заборонив видання «Бісів» і «Щоденника письменника», як і перевидання Макіавеллі, не кажучи вже про заборону публікації кількох праць Енгельса про російську історію, з одного боку, а Соловйова — з другого.)

… Серед режисерів, що їх Сталін високо цінив, був і Чіаурелі; той докладно розповідав йому про «технологічний процес» створення фільму; тому Верховний знав, що в документальних стрічках «дублів» не роблять, на те вони й документальні, одним словом — «хроніка».

Большакову — на черговій зустрічі — Сталін сказав: «А цей ваш режисер, що знімав у Грановитій палаті, смілива людина… Таких треба б посилати на бойові ділянки — не підведе».

Але Кисельов вижив, йому не судилося загинути, хоч мав би: макіавеллі страшні не тільки в політиці, а й у кіно.

Олександра Воїнова від арешту врятувало поранення, коли його все-таки знайшли, він лежав у госпіталі, думали — не встане.

А він — устав.

7

Улітку сорок другого Сталін — після розмови з Черчіллем — затребував гітлерівську кінохроніку, наголосивши, що хоче бачити «все, а не цензуровані огризки, мені політконтроль не потрібний».

Переглянувши сцени радісно-схвильованого прийому, який влаштували солдати й офіцери вермахту фюрерові зовсім близько від лінії фронту, він викликав народного комісара внутрішніх справ JI. П. Берія:

— Ваша служба заздалегідь знала про дату приїзду Гітлера в окопи?

Берія відповів, що приліт Гітлера на фронт був зовсім несподіваний, заздалегідь не підготовлений, певний експромт, тільки тому «мої люди в Швейцарії не встигли нас поінформувати».

— І це вам здається нормальним? — запитав Сталін. — Розвідка, яка «не встигає поінформувати», недорого коштує… Ваш лібералізм щодо заарештованих, коли ви прилетіли до Москви, в тридцять восьмому, був виправданий: той, хто змінив Єжова, зобов’язаний бути справедливим… Думаєте, мені не писали, що ви санкціонували перегляд багатьох справ? Гадаєте, не сигналізували, що на Особливій нараді ви пропонували давати обвинуваченим мінімальні строки замість максимальних? Але ж це злочин вважати, що лібералізм у ставленні до нероб-нелегалів, які відпочивають у Женеві, в дні битви народів допустимий і виправданий.

Сталін поволі підвів на Берія побілілі очі — явна ознака роздратування; коли Верховний гнівався, зіниці зникали, немов розчинялися в розмитій жовтизні.

… Уперше Берія помітив це, коли остаточно перебрався до Москви. Вночі, після довгої розмови про те, як треба «вибрати» з Німеччини нелегалів, щоб не дратувати Гітлера після укладення договору про ненапад, Сталін неквапливо походив по кабінету, потім вийняв з шухляди стола папір — аркушик у клітинку, списаний чітким і, як здалося Берія, дитячим почерком.

— Ознайомтеся, — кивнув Сталін на лист.

Берія протер пенсне замшею, котру завжди носив у лівій нагрудній кишені, взяв аркуш, перебіг очима рядки, пропустивши перші, обов’язкові, де писали, що Сталін — честь, розум і серце країни, великий геній, друг усіх знедолених і таке подібне. Зупинився на третьому абзаці: «Коли нашого чудового диригента, народного артиста Грузії Мікеладзе привезли в кабінет Берія, він уже був сліпий, бо на допитах йому вибили очі, вимагаючи зізнання в тому, що він разом з поетами Паоло Яшвілі і Тіціаном Табідзе належав до диверсійно-шпигунської групи, якою керував з Парижа лідер меншовиків Ной Жорданія та якийсь полковник гестапо.

Мікеладзе втягли в кабінет тов. Берія JI. П., і той сказав: «Диригенте, вас викрили, у нас досить матеріалів, щоб розстріляти вас і без офіційного зізнання! Але невже ви не хочете полегшити совість, вискоблити себе перед народом?!»

— Товаришу Берія, — відповів великий музикант, — я ні в чому не винен, і вам це добре відомо!

— Звідки ти дізнався, що я — Берія?! Ти ж сліпий?

— У мене абсолютний слух, Лаврентію Павловичу. Я впізнаю будь-яку людину по голосу…

І тоді Берія А. П. сказав тим, хто привіз до нього генія грузинського народу:

— То вбийте йому цвяхи у вуха, щоб він не міг нікого впізнавати по голосу!

І це зробили з Мікеладзе. І Батьківщина втратила одного з кращих своїх синів…»

Берія, щоб виграти час, заходився читати листа вдруге, але Сталін сказав:

— Покладіть папір, його нема чого двічі читати… Те, що написано, — правда?

Берія миттю зметикував: якщо Сталін викличе сюди тих трьох, які були в кабінеті, коли він розмовляв з Мікеладзе, вони неминуче розваляться. Тому відповідати треба правду, замотивовану правду.

— Так, — відповів Берія, — це правда, товаришу Сталін… Мікеладзе, Яшвілі й Табідзе прилюдно обговорювали те, як я «перекроїв історію, приписавши Сталіну ті революційні заслуги, яких він не мав». Більше того, вони також говорили, що «вбивство Авеля Єнукідзе і Камо санкціоновано Сталіним, котрий знищує тих, хто працював на Кавказі на початку століття…» І ще: вони повторювали слова колишнього поліцмейстера Басилашвілі, який розповідав, що нібито «Сталіна вперше заарештували не як полум’яного революціонера-ленінця, а як… Робін