Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

ясних місцинах, де рівнина підходить до озера, виросли церкви й церковні будинки, а по краях долини, на підгір’ї, втиканому кам’яними брилами, де не можна ні орати, ні сіяти, стоять селянські оселі, будинки військових, а подекуди й великі папські садиби.

Одначе треба сказати, що в двадцятих роках дев’ятнадцятого сторіччя цей край був далеко не такий забудований, як тепер. У багатьох місцях, де тепер розкинулись лани, тоді були ліси, озерця та мох. Людей було менше, і заробляли вони собі на прожиток здебільшого перевозом лісу або працею на тартаках і в руднях, інколи далеко від своїх осель. Рільництво не могло їх прогодувати. Одягалися вони за тих часів в одежу домашнього ткання, їли вівсяний хліб і вдовольнилися дванадцятьма шилінгами за день тяжкої праці. Багато з них жили у великих злиднях, одначе їм допомагала в біді лагідна, весела вдача, любов до праці і вміння давати собі раду.

Довге озеро, багата рівнина й блакитні гори роблять цей край надзвичайно мальовничим, тому ще й нині тутешні люди дужі, відважні й надзвичайно обдаровані. Але тепер вони досягли великого поступу в добробуті і в освіті.

Хай же щастить усім тим, хто живе на берегах довгого озера, внизу, під блакитними горами! А я вам тут переповім дещо з їхніх спогадів.

Розділ другий

РІЗДВЯНА НІЧ

Сінтрамом звали лихого господаря маєтку Форш, довгорукого, схожого на мавпу голомозого незграбу з бридкою, скривленою пикою, що любив чинити людям зло.

Сінтрамом звали того, в кого наймитували самі тільки шибеники й розбишаки, а служили найязикатіші й найоблудніші дівчата; того, що доводив собак до сказу, штрикуючм їм у ніс цвяхом, і найкраще почувався серед злосливих людей і лютих звірів.

Сінтрамом звали того, що любив перевдягатися в чорта, загортався у шкуру, чіпляв собі роги, хвіст і копита, зненацька вигулькував з темного кутка, з-за печі або з-за копиці сіна й лякав дітей та забобонних жінок.

Сінтрамом звали того, що тішився, коли міг давню приязнь замінити на нову ворожнечу і брехнею отруїти чиєсь серце.

Сінтрамом звали того, що одного чудового дня з’явився в Екебю.

Втягнімо до кузні великі сани, поставмо їх. посередині, вмостімо на них тачку догори дном, і стіл готовий! Стіл готовий, слава столові!

Тягніть стільці, все, на чому можна сісти! Тягніть шевські триноги й порожні скриньки! Тягніть подерті крісла без спинок, санки без полозків і стару карету! Ха-ха-ха, тягніть сюди стару карету! На ній усядеться промовець!

Ти ба! Одне колесо відкотилося, та й задка немає! Самий передок, подушка витерлася, з неї лізе ведмежа шерсть, шкіра аж поруділа, така давня. Зате стара коляса висока, мов хата. Підіпріть її, підіпріть, а то перевернеться!

Слава! Слава! У садибі Екебю настає свят-вечір.

Майор і майориха сплять собі в ліжку за шовковою завісою, сплять і гадають, що в крилі кавалерів також усі поснули. Хай собі сплять наймити й служниці, обважнілі від куті й міцного святкового елю, але ж не мешканці кавалерського крила! Хіба можуть кавалери такої ночі спати!

Не бряжчать сьогодні залізом босоногі ковалі, не штовхають тачок з вугіллям замащені сажею челядники, молот висить під стелею, мов рука з затисненим кулаком, на ковадлі нема нічого, печі не роззявляють червоних пащ, щоб ковтати вугілля, не риплять міхи. Сьогодні свят-вечір. Кузня спить.

— Спить, спить! О, спиш, сердего, коли кавалери й гадки не мають спати! Довгі кліщі стоять позастромлювані в долівку й тримають у лещатах лойові свічки. Від блискучого мідяного казана на десять кварт аж під темну стелю здіймається блакитне. полум’я з пуншу. На довгому держакові молота висить роговий ліхтар Беренкройца. Жовтий пунш полискує в чаші, немов ясне сонце. Оце стіл, а ось і стільці! Кавалери справляють у кузні свят-вечір.

Тут буяють радощі й сміх, лунає музика й співи. Але цей галас серед ночі нікого не будить, бо його забиває могутній шум водоспаду надворі.

Як же тут весело й радісно. Оце якби їх майориха побачила!

Ну то й що? Вона неодмінно підсіла б до них і випила б келих. Вона гарна жінка, не буде тікати від гучної пияцької пісні чи партії в карти; Вона найбагатша жінка у Вермланді, загониста, мов візник, і велична, мов королева. Вона любить пісню, і голосну скрипку, і валторну. Любить також вино, карти і стіл, де зібралися веселі гості. Вона рада, щоб у її коморі меншало харчів, у покоях і в залі не стихали танці й розваги, а в крилі нахлібників було повно кавалерів.

Дивіться, ось вони сидять навколо чаші з пуншем, один в один! Їх — тузінь, дванадцятеро чоловіка. Не якісь там стрибунці чи аматори моди, а люди, що про них довго не вмре слава у Вермланді, справжні чоловіки — дужі і мужні.

Не висохлі, як папірус, не натоптані торби грошей, а вбогі, безтурботні, кавалери з голови до ніг.

Не якісь там плаксії, не сонні хуторяни. Вони світові люди, лицарі й авантурники, ласі на веселі пригоди.

Тепер уже крило нахлібників віддавна стоїть порожнє. Екебю більше не прихищає безхатніх кавалерів. Відставні офіцери й зубожілі дворяни не їздять уже деренчливими чортопхайками дорогами Вермланду. Та нехай воскреснуть мертві, нехай повстануть веселі, безтурботні, вічно молоді!

Кожен із цього славнозвісного товариства вмів грати на якомусь інструменті або й на кількох. Кожен мав якусь прикмету, власну манеру вислову, власні приповідки, пісні, наче мурашка в купині, кожен мав свою питому особливість, коштовну кавалерську цноту, що відрізняє його від інших.

З-посеред товариства за столом я найперше назву Беренкройца, полковника з густим сивим вусом, майстерного картяра і співака Бельманових пісень, а також його приятеля й товариша з часів війни, тишка і великого мисливця на ведмедів майора Андерса Фукса і третього їхнього побратима, невисокого барабанщика Рустера, що довго служив у полковника, але доскочив офіцерського чину за свій хист готувати пунш і співати басом. Далі треба згадати старого фенрика[7] Рутгера фон Ернеклова, жіночого облесника в твердих, накрохмалених брижах на шиї, в перуці, підфарбованого, мов жінка. Колись він був одним із найпоказніших кавалерів, як і капітан Крістіан Берг, дужий, славетний герой, — але його так само легко можна було здурити, як велетня в казках. В їхньому товаристві часто можна було побачити маленького, круглого патрона Юліуса, жвавого, веселого й дуже обдарованого чоловічка, незрівнянного оповідача, маляра, співака і майстра переказувати анекдоти. А ще він любив кпити з розбитого подагрою фенрика і з дурного велетня Крістіана Берга.

Був серед них