Читати книгу - "Знаменитий детектив Блюмквіст"

доплентавшись до своєї кімнати, опустився на ліжко й тільки глибоко зітхнув.

— Наче вискочив з біди, — знову прошепотів він. Калле довго сидів на ліжку.

Який же небезпечний у детектива фах! Дехто гадає, що це звичайна робота, а хіба ж вона звичайна? Адже будь-коли можна опинитися перед націленим револьвером!

Помалу ноги перестали тремтіти. Страх, що паралізував його, минувся. Калле засунув руку в кишеню. Там лежав коштовний клаптик паперу. Калле вже не боявся, навпаки — почувався щасливим. Він обережно витяг папірця й сховав його в праву шухляду письмового столу, туди, де вже лежала відмикачка, газета й перлина. Навіть мати на своє дитя не змогла б дивитися ніжніше, як Калле на речі, зібрані в шухляді. Він дбайливо замкнув шухляду й сховав у кишеню ключа. Потім вийняв записника й розгорнув на дядьковій Ейнаровій сторінці: треба було дещо додати.

«Має револьвера, — написав Калле, — і як спить, то тримає його під подушкою».

Влітку Лісандери мали звичку снідати на веранді. Вони саме взялися до каші, як неподалік з'явилися Андерс і Калле, щоб їх побачила Єва-Лотта. Калле дуже кортіло дізнатися, чи дядько Ейнар скаже щось про його нічні відвідини. Та дядько Ейнар їв собі кашу, наче нічого й не сталося.

— Ой лишенько, Ейнаре, — раптом похопилась пані Лісандер, — я вчора ввечері забула тобі дати насонних порошків!

7

— А все ж найцікавіше було готуватися, — сказав Андерс відразу після циркової прем'єри.

Звісно, вистава теж була цікава й весела, проте найбільше їм запам'яталися попередні дні, заповнені тренуванням і напруженою працею. Тепер недавні циркові артисти тинялися й не знали, до чого б їм узятися. Найменше страждав Калле. Обов'язки детектива сповнювали змістом усі його дні, а часом і ночі. Коли раніше він стежив за всім разом, то тепер зосередив свою увагу тільки на дядькові Ейнарові. Андерс і Єва-Лотта часто казали, що їм хочеться, аби дядько Ейнар швидше поїхав, а Калле жахався того дня, як його злочинець спакує валізку й вирушить у дорогу. Зникне підозріла особа, і життя його стане порожнє й нецікаве. А ще гірше буде, коли дядько Ейнар поїде, перше ніж Калле встигне дослідити, в чому ж він завинив.

Що він злочинець, Калле ані на хвилю не сумнівався. Правда, всі попередні підозрілі особи врешті виявилися порядними людьми, принаймні Калле не зміг їх ні в чому звинуватити, та цього разу він був певний.

«Стільки доказів, що важко помилитися», — переконував себе Калле, як часом його посідав сумнів.

Проте Андерса та Єву-Лотту анітрохи не цікавила боротьба із злочинцями, і їх знемагала нудьга. На щастя, одного дня, як Андерс ішов з Євою-Лоттою Великою вулицею, поштарів Сікстен гукнув йому вслід:

— Дівчур!

І це тепер, як Андерсів і Сікстенів табори замирилися! Видко, Сікстен теж знудився й надумав поновити війну.

Андерс зупинився; Єва-Лотта й собі стала.

— Що ти сказав? — перепитав Андерс.

— Дівчур! — задерикувато мовив Сікстен.

— Ага. А я гадав, що мені вчулося. Шкода, але доведеться налупцювати тебе в таку спеку.

— О, прошу дуже! — мовив Сікстен. — Я тобі потім прикладу до лоба крижину. Якщо ти залишишся живий!

— Зустрінемось надвечір у Преріях, — мовив Андерс. — Іди підготуй свою маму, але обережно!

Вони розійшлися, і Андерс та Єва-Лотта, приємно схвильовані, пішли додому — попередити Калле. Адже починалась війна, що напевне прикрасить не один їхній літній день.

Калле мав роботу. Крізь дірку в огорожі він стежив за дядьком Ейнаром, що, як неприкаяний, тинявся по садку. Калле не дуже хотілося відриватись від свого діла, але ж не можна було лишитися байдужим до Сікстенового виклику. Вони всі троє вмостилися в Євиній-Лоттиній альтанці й заходились обмірковувати плани війни, коли це раптом вигулькнув дядько Ейнар.

— Ніхто зі мною не грається! — поскаржився він. — А що це у вас за рада?

— Починається війна, — коротко пояснила Єва-Лотта. — Андерс битиметься з Сікстеном.

— А хто такий Сікстен?

— Один із найдужчих хлопців у місті, — мовив Калле. — Андерсові напевно перепаде.

— Таки перепаде, — радісно погодився Андерс.

— Може, допомогти тобі? — запропонував дядько Ейнар.

Діти витріщилися на нього. Невже він справді гадає, що вони вплутають дорослого дядька в свою бійку? Аби він усе зіпсував?

— Ні, — сказав Андерс, невдоволений, що йому доводиться відповідати на таку дурницю. — Ні, це було б нечесно.

— Мабуть, що так, — погодився дядько Ейнар трохи ображено. — Зате було б доречно. Але ти ще надто малий і не можеш збагнути, що таке доречність. Цього вчаться поступово.

— Сподіваюся, що Андерс ніколи не навчиться такої дурниці, — бовкнула Єва-Лотта.

На це дядько Ейнар обернувся й пішов геть.

— Він наче розсердився, — мовила Єва-Лотта.

— Певне. Дорослі люди бувають часом дивакуваті, але цей усіх перевершив, — мовив Андерс. — І з кожним днем стає ще дивакуватіший.

«Гай, гай, аби ви знали!» — подумав Калле.

Преріями звався громадський вигін на околиці міста, зарослий кущами. Його посіли діти. Тут вони робилися шукачами золота, долали Аляску, тут мушкетери влаштовували запеклі двобої, палали табірні багаття в Скелястих горах, тут полювали на африканських левів, шляхетні лицарі гарцювали на своїх гордовитих скакунах, жорстокі чиказькі гангстери несхибно стріляли зі своїх автоматичних пістолетів — усе залежно від того, який фільм ішов у міському кінотеатрі. Влітку, звісно, кінотеатр був зачинений, але це ще не безвихідь. Лишалося багато не доведених до кінця піратських воєн, та й до мирних забав Прерії теж надавалися.

Сюди й попростували Андерс, Калле та Єва-Лотта, сподіваючись цікавої пригоди. Сікстен зі своєю ватагою вже чекав там. Його приятелів звати було Бенка і Йонте.

— Ось той, хто влучить тебе в саме серце! — вигукнув Сікстен, вимахуючи жваво руками.

— Хто твої секунданти? — спитав Андерс, не звертаючи уваги на страшну погрозу. Він спитав тільки задля годиться, бо добре знав, хто буде секундантами.

— Йонте і Бенка!

— А он мої! — Андерс показав на Калле та Єву-Лотту.

— Яку ти вибираєш зброю? — спитав Сікстен, суворо дотримуючись звичаю.

Усі знали, що в них немає іншої зброї, крім кулаків. Та завше враження буває краще, як дотримуватися звичаю.

— Кулаки, — відразу, як усі й сподівалися, відповів Андерс.

І двобій почався. Четверо секундантів, стоячи на приписаній віддалі, так схвильовано стежили за бійкою, що аж піт із них котився. А ті, що билися, скидались на клубок рук, ніг і розпатланих чубів. Сікстен був дужчий, зате Андерс виявився меткіший і спритний, мов вивірка. Йому від самого початку пощастило кілька разів влучно вдарити супротивника. Та це тільки ще дужче розпалило Сікстена. Андерсові довелося скрутно. Єва-Лотта кусала собі губи. Калле збоку позирнув на неї. Він