Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
14
У лікарні мені приклали до колін ватні тампони, вимочені в чомусь. Сильно пекло. Лікті також пекли.
Лікар з медсестрою нахилилися до мене. Я лежав у ліжку, крізь вікно світило сонце. Лікар посміхнувся. Сестра випрямилась і також усміхнулася. Там було добре.
«Як тебе звуть?» запитав лікар.
«Генрі.»
«Генрі. А прізвище?»
«Чінаскі.»
«Поляк, так?»
«Німець.»
«Чому ж ніхто не хоче бути поляком?»
«Я народився в Німеччині.»
«Де ти живеш?» запитала сестра.
«З батьками.»
«Справді?» спитав лікар. «А де це?»
«Що з моїми ліктями й колінами?»
«Тебе збила машина. На щастя, не зачепило колесами. Свідки кажуть, водій був п’яний. Він утік з місця події. Проте його номер запам’ятали. Його знайдуть.»
«У вас симпатична сестра…» сказав я.
«Дякую,» відказала вона.
«Хочеш піти з нею на побачення?» запитав лікар.
«А як це?»
«Хочеш кудись із нею сходити?» перепитав лікар.
«Не знаю, чи мені можна це робити. Я ще занадто молодий.»
«Робити що?»
«Ви знаєте.»
«Що ж,» посміхнулася сестра, «приходь після того, як загояться твої коліна і побачимо, що вийде.»
«Перепрошую,» сказав лікар, «проте мушу оглянути ще одного пацієнта.» Він вийшов з кімнати.
«Що ж,» мовила сестра, «на якій вулиці ти живеш?»
«Вірджинія Роуд.»
«А який номер будинку, сонечко.»
Я сказав їй номер. Вона запитала чи був у нас телефон. Я відповів, що не знаю номера.
«Я хочу залишитись тут,» сказав я.
«Що? Ти не хочеш додому до батьків?»
«Ні. Можна залишитись тут?»
«Милий, так не можна. Ці ліжка потрібні іншим хворим і пораненим.»
Вона посміхнулася й вийшла з кімнати.
Коли з’явився батько, він швидко зайшов до кімнати і, не сказавши й слова, витягнув мене з ліжка. Він виніс мене з кімнати в коридор.
«Ах ти ж малий засранець! Хіба я не казав тобі дивитися в ОБИДВА боки перед тим, як переходити вулицю?»
Він вийшов зі мною у коридор. Ми проминули сестру.
«Бувай, Генрі,» сказала вона.
«До побачення.»
Ми зайшли у ліфт, в якому був стариган у візку. За ним стояла медсестра. Ліфт почав спускатися.
«Я думав, що помру,» сказав старий. «Я не хочу вмирати. Я боюся смерті…»
«Ти й так уже багато прожив, старий пердун!» пробурчав батько.
Старий здивовано глипнув на нього. Ліфт спинився. Двері не відчинялися. Я побачив ліфтера. Він сидів на маленькому стільчику. Це був карлик у яскраво-червоній уніформі й червоному кашкеті.
Карлик поглянув на батька. «Пане,» сказав він, «ви нестерпний дурень!»
«А ти, коротуне,» відповів батько, «відчиняй ці срані двері, а то гірше буде.»
Двері відчинилися. Ми вийшли з лікарні. Батько ніс мене через стоянку. На мені все ще був лікарняний халат. Батько ніс мій одяг у іншій руці. Вітер припідняв край халату і я побачив свої обдерті коліна, вони були вкриті йодом, бинтів не було. Батько мало не біг по стоянці.
«Коли того сучого сина спіймають,» сказав він, «я його засуджу! Я з нього витягну все до останньої копійки! Він забезпечуватиме мене до кінця життя! Мене вже нудить від тієї клятої вантажівки! «Голден Стейт Крімері»!Поцілуйте мене в дупу! Ми переїдемо на Південні моря. Ми їстимемо кокоси й ананаси!»
Батько дійшов до машини й посадив мене на переднє сидіння. Потім він сів за кермо. Завів двигун.
«Ненавиджу п’яниць! Мій батько був п’яницею. Мої брати п’яниці. П’яниці слабаки. Вони боягузи. А ті що тікають з місця події взагалі мають сісти за ґрати навіки!»
Він не замовкав усю дорогу додому.
«А ти знаєш, що на Південних морях місцеві мешканці живуть у хатинах з трави? Коли вони прокидаються зранку, їжа просто падає з дерев їм під ноги. Вони просто підіймають її й їдять, всілякі там кокоси й ананаси. А ще вони думають, що білі люди – то боги! А ще вони ловлять рибу й смажать диких свиней, а їхні жінки носять спідниці з трави й чешуть чоловіків за вухами. «Голден Стейт Крімері», поцілуй мене у дупу!»
Та батькова мрія так і не здійснилася. Чоловіка, що збив мене знайшли і посадили у в’язницю. У нього була дружина і троє дітей і не було роботи. Він був бідним п’яницею. Він просидів деякий час у тюрмі, проте батько від нього так нічого й не добився. Як він казав, «Від нього толку, як від козла молока, хай йому грець!»
15
Батько завжди ганяв сусідських дітлахів від нашого будинку. Мені не дозволяли з ними гратися, проте я все-одно виходив на вулицю й спостерігав за їхніми іграми.
«Агов, Гайні!» кричали вони, «Чому ти не їдеш назад до Німеччини?»
Я ніяк не міг з ними потоваришувати…
В сусідній від Чака будинок в’їхав новий рудоголовий хлопець. Він ходив до спеціальної школи. Одного дня я сидів на бордюрі, коли він вийшов із будинку. Він сів біля мене. «Привіт, мене звуть Ред.»
«Я Генрі.»
Ми сиділи й дивилися як хлопці грають у футбол. Я поглянув на Реда.
«А чому у тебе на лівій руці рукавичка?» запитав я.
«У мене тільки одна рука,» відповів він.
«А виглядає ніби справжня.»
«Вона не справжня. Це протез. Спробуй.»
«Що?»
«Доторкнись до неї. Вона не справжня.»
Я торкнувся. Це була тверда, ніби кам’яна, рука.
«Як так сталося?»
«Я таким народився. Рука несправжня аж до самого ліктя. Вона кріпиться на ремінці. На лікті у мене є маленькі пальчики з нігтями, але вони не рухаються.»
«У тебе є друзі?» запитав я.
«Ні.»
«І у мене нема.»
«Ті хлопці не грають з тобою?»
«Ні.»
«У мене є м’яч.»
«Можеш його ловити?»
«Атож,» відповів Ред.
«Винось.»
«ОК…»
Ред зайшов до гаража й повернувся з м’ячем. Він дав його мені. Потім відійшов назад до свого подвір’я.
«Давай, кидай…»
Я кинув. Він виставив здорову руку, потім штучну і спіймав м’яча. Протез злегка скрипнув, коли він ловив.
«Непогано,» сказав я. «Давай пасуй мені!»
Він замахнувся й кинув; м’яч помчав, ніби куля і я спромігся затримати його лише животом.
«Ти занадто близько стоїш,» крикнув я йому. «Відійди трохи далі.»
Нарешті, подумалось мені, хоч якось потренуюсь кидати й ловити. Я почувався добре.
Я зобразив квотербека.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сендвіч із шинкою», після закриття браузера.
