Читати книгу - "Закон Братів Капранових"

опублікувати його в газеті “Урядовий кур’єр”.

Стаття 3. Прем’єр-міністр України, члени Кабінету Міністрів України та державні службовці, які обіймають посади з першої по сьому категорії включно, зобов’язані протягом календарного року з дня оприлюднення переліку книжок Державного комітету телебачення та радіомовлення України відповідно до ст. 2 цього Закону прочитати не менше ніж 1 (Одну) книжку з цього переліку.

Стаття 4. Внести такі зміни до Закону України “Про державну службу” (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993, N 52, ст.490):

доповнити статтю 17 “Присяга державних службовців” після слів “охороняти права, свободи і законні інтереси громадян” словами:

“постійно підвищувати свій культурний рівень в галузях світової та української культури,”.

доповнити статтю 30. “Підстави припинення державної служби” таким підпунктом:

“8) систематичне порушення вимог Закону України “Про невідкладні заходи з підвищення культурного рівня Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України та державних службовців”.

БИДЛО або Деякі аспекти зростання коефіцієнту бидлуватості влади на прикладі розвитку політичної ситуації в Україні

Нас часто запитують - чи у діях української влади зі знищення української книжки не простежується часом “рука Москви”?

І ми відповідаємо: “Ні. Не простежується.”

Розуміємо, що наша відповідь видається дещо дивною, але дозвольте поділитися міркуваннями, які призвели до такого екстравагантного висновку.

Отож, 4-го лютого 2004 року ми з друзями-письменниками смажили шашлики під Кабміном. Дим від спалених тоді рукописів бачили усі міністри, а запах, здається, почули по всій країні. За результатами події з високих трибун нас назвали некультурними, провели аналогію з фашистською Німеччиною (тут хочеться зупинитися, бо, плануючи акцію, ми мали на увазі аналогію з Гоголем, який спалив рукопис “Мертвих душ”, проте панові Табачнику чомусь спершу на думку спав Гітлер. Що поробиш - у кожного свої авторитети). Словом, чиновники відреагували. І все. Минуло вже чотири місяці, а нічого не змінилося, українські видавництва стоять, оскільки не можуть платити податки, українських книжок не друкують і майже не продають.

Виникає перше запитання - може, попід Кабміном так часто розпалюють багаття, що міністри звикли і вже не звертають уваги?

Давайте проведемо уявний експеримент. Наприклад, ви - прем’єр-міністр. Ні, давайте простіше. Уявіть, що ви керуєте не країною, а лише автомобілем. І раптом з-під капота у вас іде дим. Що ви одразу зробите? Зрозуміло, відкриєте капот і зазирнете всередину. Так то ви. А наші урядовці капотів не відкривають - після акції ніхто з них не поцікавився в учасників, що, власне, трапилося. Ба, навіть до сусідньої книгарні, яка за 150 метрів від Кабміну, ніхто з Уряду не зайшов, ми перевіряли. Ви гадаєте, це їм з Москви заборонили?

Отут і ми замислилися. А старожили згадали, що за місяць до нас страйкували таксисти. Там все було зовсім інакше - людей запросили до кабінету пана Азарова, довго розмовляли та врешті задовольнили вимоги.

І тоді Оксана Забужко сказала геніальну фразу: “Слухайте, а може, вони не знають про наше існування?” І дійсно. Може, прізвища Забужко, Курков, Шкляр, Андрухович їм ні про що не говорять?

Про наявність таксі в Україні вони в курсі, це однозначно. А пам’ятаєте, які були дебати, коли обговорювали акцизи на пиво? Ого-го. Бо пиво вони п’ють.

А книжки?

Як ви гадаєте, коли Янукович востаннє був у книгарні? Яку останню українську книжку прочитав Азаров?

Ви бачили когось із можновладців на прем’єрі української опери чи балету? Ні? Ну, а на концерті Кобзона чи Кіркорова?

От вам наочно владні пріоритети.

Їм не потрібна вказівка з Москви. Просто їхня система координат не включає нас. Зате включає таксі, пиво та радіо “Шансон”.

Нічого не маємо проти таксі та пива. Проте в нашому дитинстві існувало чітке визначення для людей, які не читають книжок, не ходять до театрів і взагалі культурно не розвиваються. Не маємо на увазі нікого конкретно, але таке явище носило раніше назву “бидло”.

Так отож, пані і панове, сам собою напрошується цікавий висновок: керівною в країні є ідеологія бидла. Вона по-своєму щира і, можливо, щиро опікується добром цієї країни. Можливо, вона включає навіть ідею процвітання. Але добро і процвітання в координатах бидла - це не те саме, що в наших із вами координатах. Звідси й усі проблеми. А зовсім не з Москви, хоч заперечувати її вплив ніхто не буде.

Цікаво, що підвищення коефіцієнту бидлуватості влади не є суто українським феноменом. Для прикладу послухайте хоча б Джорджа Буша. Існує думка, що для того, аби бути президентом, треба бути людиною обмеженою. Але чи до такого ступеню? Тож, шановні друзі, бидло рветься до влади у світовому масштабі.

На цьому висновку можна було б зупинитися, якби не один цікавий нюанс.

З метою розпочати боротьбу з бидлуватістю влади, ми створили проект Закону про невідкладні заходи з підвищення культурного рівня Прем’єр-міністра України, членів Уряду України та державних службовців. Ідея проста - зобов’язати згаданих громадян раз на рік ходити до театру, до кіно, на концерт і читати не менше 1 (однієї) книжки. Хто проти?

Тепер тримайтеся. Ми направили цей проект КОЖНОМУ членові Комітету Верховної Ради з питань духовності і культури з проханням підтримати. Під проектом знову підписалися Курков, Шкляр, Забужко, Андрухович, Покальчук.

Так от. На це звернення не відгукнувся ЖОДЕН з членів Комітету з питань культури, включно з головою.

Як то кажуть, без коментарів.

PS. Візьми олігарха в родину

Такий результат став для нас шоком, без перебільшення. Проте трохи заспокоївшись, ми спробували проаналізувати ситуацію. О’кей, влада не знає про існування в країні письменників, а звідки вона може про них знати? Книжки читати вони не мають часу, а по телевізору письменників не показують. Там показують спортсменів, співаків та манекенниць. Як ви гадаєте, якби депутатам написали Клички або Шевченко, вони б відповіли? Можете не сумніватися. Співаків вони теж добре знають, бо ті є учасниками всіх виборчих кампаній. Манекенниці теж часто зустрічаються на шляху депутатів. А письменники?

Один наш друг, житель Євросоюзу, коли почув про наші пригоди, задав просте запитання: “Хлопці, а чого ви домагаєтеся?” І ми не замислюючись відповіли: “Ми домагаємося, аби кандидат в Президенти восени поїхав до старійшини письменницького цеху, скажімо, Павла Загребельного чи Ліни Костенко, і попрохав благословення. Не викликав до себе і найняв агітувати, а просто поїхав і попрохав благословення”. У відповідь наш друг сумно засміявся і сказав: “Е, хлопці, до цього і у нас, у Європі, далеко.”

І дійсно, далеко. І в Америці далеко. Послухайте хоч би, що верзе їхній Президент. Подивіться