Читати книгу - "Закон Братів Капранових"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Згадайте минуле сторіччя - хто в нас був головними міфотворцями? Письменники та художники. Досі в книжках можна прочитати, що сказав Гемінгвей в якій кав’ярні, і як сварилися Гоген із Ван Гогом.
Ризикнемо навіть нагадати, що прем’єр-міністра Російської імперії Столипіна вбили в київському оперному театрі. Терористи знали, де робити засідку. А якби вас спитали, де робити засідку на сучасного прем’єра, що б ви порадили? Правильно. Президента Чечні вбили на футболі.
І це не просто випадок, а тотальне зміщення орієнтирів суспільства. Бути культурним уже не модно, і не тільки в нашій країні.
А хто в цьому винен?
Ну, безперечно, ми, письменники, що без бою віддали свою територію і свою позицію володарів думок. Ми проґавили буквально десять років, і от уже між нами і владою лежить безмежна культурна прірва.
Однак усвідомлювати провину - мало. Треба ще спробувати виправити ситуацію. Тим більше, що однією із задач української інтелігенції завжди була просвіта найтемніших верств населення, якими в нашому випадку є представники вищих ешелонів влади.
Як виправляти, нам підказали естонці. Кілька років тому вони раптом замислилися над культурною прірвою, що відокремлює естонське і російське населення країни і виступили з ініціативою: “Візьми у естонсь-ку родину на літо російську дитину”. Хай книжки почитає, естонську мову почує, відчує себе частинкою естонського суспільства та естонської культури. Правда, елегантний хід?
І ми вирішили його запозичити. Якось святкуючи день народження видавництва “Дніпро” у теплій творчій компанії, ми висловили пропозицію - а чому б нам, письменникам та видавцям, не взяти до себе на кілька місяців по олігарху, або іншому можновладцю? Зводимо до театру, дамо почитати книжки, потім обговоримо. Хіба це шкідливо? Не все ж на футболі та у нічних клубах розважатися. Ми абсолютно певні, що вони не будуть проти. По суті своїй багато хто з них залишився хорошими хлопцями та дівчатами. Просто політика - дуже брудна і некультурна річ, тож не диво, що вони там сильно здичавіли. Але варто зробити крок їм назустріч, і вони з радістю потягнуться до рідної культури.
Треба сказати, що ця ідея знайшла широку підтримку серед письменників. Одразу взялися розбирати собі можновладців. На Юлію Тимошенко та Віктора Пінчука виник цілий конкурс. Колеги запропонували також залучити до роботи не тільки письменників, але й музикантів, режисерів, кіношників. Одну ж справу робимо.
Єдине, що турбує - ніхто не зголосився взяти шефство над Азаровим, Медведчуком та Поплавським. Невже їх вважають безнадійними?
Майдан, www.maidan.org.ua, 2004 р.
Секретний комплекс вправ для розвитку думок голови
Після дискусії про Шевченківську премію, що ми її провели у одному зі столичних клубів, вдалося підслухати цікавий відгук однієї з відвідувачок: “Наступного разу треба теж піти. Бо від теперішнього життя тупієш. А тут навіть якісь думки в голові заворушилися”. Це сказала викладачка університету, і з нею можна погодитися. Ми й справді потрошку тупіємо. І не тільки викладачі - студенти, менеджери, піарщики, продавці. А що - на роботі тасуєш інформацію сюди-туди, сортуєш файли, перекладаєш папірці. Плани, звіти, накладні, доповідні - де тут, власне, думка? Те, що раніше гордовито називалося розумовою працею, сьогодні перетворилося на звичайну інформаційну поденщину, а визначення “інтелігенція” вже можна сміливо міняти на “інформаційний пролетаріат” - переробник кілобайтів та друкованих знаків.
І справді, давайте проаналізуємо свою щоденну діяльність - скільки часу ми власне думаємо, виробляємо нові ідеї, хоч би на мікрорівні? Той, хто скаже, що 10% робочого дня, може сміливо вважати себе за Леонардо да Вінчі. Бо у більшості подібний показник навряд чи перетне межу 1%. Складання звітів чи пошук новин у інтернеті навряд чи можуть претендувати на високе звання розумової праці.
Ми недарма почали зі слів університетського викладача - якщо навіть вони скаржаться на отупіння, то куди вже решті професій? Інформаційний пролетаріат прокидається під звуки заводського гудка зі свого мобільного телефону і вирушає до станка-комп’ютера переробляти інформацію. А після - як і годиться пролетаріату - прямує до пивниці або тупо сидить біля телевізора.
Телевізор, у свою чергу, теж активно нівелює різницю між представникам різних колись класів. Якщо програма популярна, вона для універсального глядача. Доценти, продавці, будівельники - геть усі танцюють з зірками, прокидаються з зірками, лягають у ліжко з зірками… Що то за штука - зірки? Дехто з них співає, дехто має спортивне минуле, а дехто - взагалі є незрозуміло ким. “Бузова чуть не попала в дурку, а Водонаева хотела убить Степу” - зустрівши такий заголовок в газеті, вже не дивуєшся і не намагаєшся з’ясувати, хто ці люди. Безперечно, якісь зірки - не ми ж грішні.
І головне, що ця інформаційна зараза гніздиться в кожній хаті, кожному журналі, кожній газеті. В Україні (і здається, не тільки в ній) відбувається активний процес перетворення людей на глядачів. Це нова соціальна формація сучасності, найбільше досягнення інформаційного суспільства. Глядач - керована і передбачувана істота. Він споживає інформацію у перетравленому вигляді, не особливо замислюється над її походженням, а тому є чудовим об’єктом для маніпуляцій. Особливо, якщо до “корисного” інформаційного раціону додавати солоденьке - трішки пліток, трішки сексу, трішки переляку. Таку собі водичку-енерджайзер.
Тільки не подумайте, що ми про всесвітню змову сіоністів чи то пак олігархів. Якби йшлося про змову, було б значно легше. Тут швидше діють глобальні інтереси, носії яких стимулюють перетворення людства на глядачів. Попри те, що ці самі носії навіть не знайомі між собою, процеси відбуваються паралельно у всіх частинах світу. Кожен пантрує частину своїх грошей і своєї влади, але на різних рівнях продукує один і той самий рецепт життя: зранку до станка, ввечері - до телевізора. Думати - не ваша робота.
В результаті, ми
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Закон Братів Капранових», після закриття браузера.