Читати книгу - "Кобзар 2000. Hard"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тарасик їсти не хотів. Шлунок ніяк не міг забути раків - досі в ньому щось буркало.
- Тільки чаю - скромно сказав хлопець.
Хазяйка витріщилась:
- Чаю? Де ж я тобі чаю візьму? Тю. Позвикали в місті… По-сидь, я зараз на стіл зберу.
З цими словами вона вийшла з кімнати, залишивши квартиранта самого.
Тарасик вирішив скористатися цим і пошукати свою сумку. Почав намацувати перемикача на стіні, але чомусь не знайшов, підвівся, став шукати ближче до дверей - марно, вимикач немов провалився.
- Що ти там робиш?
Він озирнувся, немов спійманий на гарячому:
- Та тут… світло…
- Світла мало? Посунься до каганця, - хазяйка поставила на стіл полумиски, чашку і глечика. - Я знаю, що тобі треба, - сказала вона. - Вина тобі треба, ти крові скільки вилив. Осьо я знайшла, сідай.
Про їжу було гидко подумати, про вино - й поготів, але відмовлятись… Не вмів Тарасик відмовлятись, якби вмів - може, й життя б йому по-іншому пішло. За кілька хвилин хлопець вже давився варениками, запиваючи їх червоним терпкуватим вином із глечика. Жахлива комбінація, а надто з перепою.
У хаті було поночі, особливо заважало щось роздивитися блимаюче світло каганця. Хазяйка сиділа навпроти, підпираючи голову руками, і супроводжувала поглядом кожний вареник.
- А ти гарний хлоп. Мені одразу сподобався, -посміхнулася вона. - А чого це ти такий гарний до нас забрів?
Тарасик з огидою ковтнув і шморгнув носом:
- Фольклор.
- Це що за штука? - здивувалася жінка.
- Пісні, - не надто красномовно пояснив він.
- А-а, знаю. Дивись, за твої пісні колись отак приб’ють тебе, не приведи Господи, - вона перехрестилась.
Розмова виходила якась ідіотська. Сформу-лювати цього Тарасик не зміг би, бо ж, як бачите, не майстер був формулювати, але щось у цих питаннях було не так, не природно, наче в кіно, або в божевільні. Та й насправді ця ніч нагадувала божевільню.
- Ти їж-їж, - заохочувала хазяйка.
Тарасик судомно ковтав слину. Але остаточно вдавитися варениками йому, на щастя, не дали. Раптом почувся гучний стукіт у двері.
- Ганно, відчиняй!
Хазяйка підхопилася до вікна. На вулиці блимало світло і лунали чоловічі голоси.
- Що там?
- Відчиняй, Ганно!
- Та не лізь ти, хату підпалиш! - огризнулася вона. - Зараз відчиню.
На порозі з’явився здоровезний дядько.
- О, у тебе гості! - хитро посміхнувся він. Потім набрав серйозного вигляду. - Збирайся, Ганно, до церкви і гостя свого збирай.
- По що? - здивувалася хазяйка.
- Побачиш, - хитнув головою дядько. - Сказали, щоби всіх, і старих, і малих, зігнати до церкви, бо знайшовся один хлопчик, буде опирів взнавати.
- Тьху ти! - плюнула вона.
- Ти не тьхукай. Ти давай вдягайся. І ти! - дядько обернувся до Тарасика. - Чого витріщився? Вставай та виходь на вулицю!
Надворі Тарасика зустрів ще один дядько із смолоскипом в руках. Так, у нього був справжній смолоскип, і зрозумілим стало, чому це хазяйка турбувалась за пожежну безпеку. Дядько недобре оглянув Тарасика.
- Що за один?
- Та! - вимахнув рукою Тарасиків супутник (чи конвоїр?) - Гість. Звідки ти? - спитав він у свою чергу.
- З міста, - промимрив хлопець.
На дядька ця відповідь, здається, не справила доброго враження. Смолоскип кидав непевні відблиски на їхні вусаті обличчя. Ніч мовчки дивилася з усіх боків.
За хвилину з’явилася хазяйка, вдягнута у якусь куфайку, принаймні це було схоже на куфайку.
- Ходімо! - виголосив той, що без смолоскипа. - Тільки дивися, щоби не втік… - і він скосився на Тарасика.
- Дурень ти, - чомусь сказала Ганна, а дядько зареготав.
Вони йшли селом до церкви. То там, то там блимали вогники, лунали голоси, пробігали люди зі смолоскипами - збирали все село.
- Не бійсь, - зашепотіла Тарасикові у вухо жінка і підхопила під руку, щоби легше йти. - Вони побісяться й відчепляться, ти тільки стій тихо-тихо, бо ти чужий, а чужих у нас не люблять, завжди вигадують на них казна-що.
На вулицях не горіло жодного ліхтаря, а самі знаєте, як на наших вулицях - і вдень перечепишся. Тому Тарасик охоче прийняв допомогу жінки, щоправда, слова її не дихали оптимізмом, але, чесно кажучи, хлопець зараз не здатен був до аналізу. Він просто кульгав за смолоскипом і намагався роздивитися хоч щось під ногами.
Церква стояла на краю села. Там вже було людно.
- Приймайте, - сказали дядьки, наче передаючи своїх супутників комусь.
Ганна перехрестилася на порозі. Тарасик - ні, просто на думку не спало, без звички воно знаєте як. Дядьки в один голос гмикнули.
Горіло багато свічок. Вогники відбивалися у золотих ризах і справляли враження великого світла, хоча насправді важко було розрізнити обличчя людини хоча б за два метри.
Селяни скупчилися в одному кутку, і ті, хто приходив, теж підтягувались туди. Сірі постаті в однакових сірих одежинах, вони слухались когось, заглядаючи через спини. Підійшли і Тарасик з Ганною.
Під розп’яттям у кутку стояв хлопчик. Малень-кий, років дев’яти, зачуханий і замурзаний далі нікуди. За руку його тримав старий з сивими ву-сами, він питав:
- А ти кров пив?
- Пив, - охоче признавався хлопчик і блискав оченятами. - Мені татко з мамкою давали, коли нап’ються. Вона смацне-енька.
Люди похапцем хрестилися.
- А тебе мамка з татком вчили?
- Та вцили з.
- А що вчили?
- Та все. Як різать вцили, як заманювать. Як насих пізнавать.
Хлопець безперечно був божевільним. Оченята переможно зиркали на всі боки, а язик молов не спиняючись.
- А в дітей кров солодса за всіх. Вони і мене якось з’їсти хотіли, а я заховався. А як померли, я виліз.
- А холєру наводить вчили?
- Вцили, - погоджувався хлопець. - І холєру вцили.
Так, він був божевільним, це було видно по рухах тремтячих рук, по блиску в очах, по голосу - радісному і навіть пере-можному, що ніяк не в’язався зі страшним змістом слів. Але, здається, ніхто того не помічав. Люди злякано перешіптувались та хрестились на ікони, а сивий чоловік розпитував:
- А ще в нас у селі опирі є? - Є, охоче кивав хлопчик. - Є, я вам показу.
В церкві не було де сісти. Тарасик притулився до стіни під якимось святим. Божевільний хлопчик розказував та розказував, а люди підходили ближче, приходили нові, і нарешті їх зібралася ціла купа, навіть не вірилось, що в цьому селі живе така сила-силенна народу.
- Всі тут? - спитав сивий дядько нарешті.
- Всі, - впевнено відгукнулися від дверей. - Бойчуків сина нема, до тітки поїхав, і Петренка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кобзар 2000. Hard», після закриття браузера.