Читати книгу - "Місто Боуган"

169
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 55
Перейти на сторінку:
алюмінієвий, 22 фути завдовжки, а в ньому — розкладне ліжко, пузата грубка, запах нестерпного смутку, рипуча підлога й Ґант Бродрік. Ґант також був голий. Заплющивши очі, він силкувався згадати найтемніші з темних часів, які випадали на його долю, — щоб не кінчити.

Здійнявся вітровій, лютував десь над болотами, виспівував у димарі грубки — судячи з примарного гулкого голосу, погрожував: під цю зловісну пісню Ґант із похмурою рішучістю штовхався у Дженні.

Дженні Цзинь стояла на колінах і руках, задерши стрункий задок й затиснувши в зубах латунну люльку для трави. Вона через плече знудьговано озирнулася на Ґанта. У того, здавалося, серце ось-ось лусне. Він почервонів, спітнів, обличчя пішло плямами.

— Якщо треба ще п’ять хвилин, — сказала вона, — то гукни.

Кпини її голоском звучали так солодко, що це виявилося понад його силу, й він кінчив. Ґант повалився на спину й засоромився. Серце скаженіло в нього в грудях, як пітбуль.

Дженні Цзинь зиркнула на годинник на стінці.

— Навіть у три вклався, — сказала вона. — Ростеш.

Вона обернулася й сіла, притулившись до спинки дивана-ліжка, підібгала ноги. Знову підкурила свою люльку, глибоко вдихнула, видихнула зеленкуватий дим. Ґант зважився підвести на неї погляд. Вона по-кошачому посміхнулася.

— То от як це відчувається? — спитала вона.

— Що?

— Кохання.

— А ти цинічна як на свій вік, мала.

Вона поставила крихітні ступні на його хрипучі груди. Він накрив їх долонею повністю. Вона поворушила пальцями — десятьма зухвалими пучками. Зітхнула.

— То що робитимем, Ґанті, хлопчику мій? — спитала вона. — Тільки не неси тої пурги про те, шоб осісти на природі, капусту вирощувати.

— А чого б і не осісти, Дженні? Десь же треба старі кості притулить.

Вона різко затягнулася, потримала дим у роті, а тоді нагнулася, і накрила його вуста своїми, і з сичанням видихнула.

Очі у нього ошкліли.

Закашлявся.

— Мені не завжди заходить, — сказав він, тяжко дихаючи, і скривився.

Вона знову потягнулася і взяла його підборіддя у залізну хватку крихітної долоньки.

Зустрілася з ним очима.

— І нахєра це тобі, Ґанте, скажи, зроби ласку?

— Це я мушу ставить запитання, Дженні.

— Щось ти роздрочився, Ґ.

— А то ти ні, Дженні?

— Чого ж, я просто кажу. Треба ж якось згаяти довгу і самотню ніч, січеш?

— А в тебе хист до розмов, дівчатко.

Вона була малесенька. Підняла ступні з його грудей, перекинула через край ліжка-дивана. Підійшла до дверей, підняла защіпку, штовхнула двері проти вітровію. Визирнула в ніч. На небі над болотом кружляли зорі, дешевими брязкальцями підсвітлюючи краєвид.

Не озираючись на нього:

— Задумав лихе проти Альбіноса, Ґанте?

— А я б тобі таке сказав?

— Він своїх засранців повсюди розішле, Ґанте. Хтось уже й на цвинтарі лежить. Стрьомно в тебе тут, коли місяць розіллє світло, січеш?

Ґант, із широкою посмішкою:

— Коли він приходить у Допіль вечорами, Дженні? Зазвичай?

Вона плюнула тією ж усмішечкою через плече.

— Я тобі хто, наводниця? — спитала вона.

— Ти з ним трахаєшся, Дженні?

— А ти ревнуєш, Ґ.?

— Він узагалі як, об’їжджає хвойд на території Стиляг?

— Так уже вийшло, Цибатий узагалі ніяких хвойд не об’їжджає.

— Та невже?

— У нього, у містера Г., у шлюбі всього вистачає. Те косооке бабище в Бовісті дає йому стільки, що йому й того забагато.

А вона хитра — знала, куди бити, знала, де вкусити.

— Он воно що. То вони щасливі? Ну, Гартнетти?

Вона хитнула головою, вишкірила зубки, й він зрозумів правду.

— Щасливі? Та хто у сраному Боугані щасливий? На пошуки щасливців у наших краях купу часу можна вбити.

Вона зібрала одяг і почала вдягатися при тьмяному, жирному світлі свічки. Вітер лизав фургончик, вогники витанцьовували і знову стихали.

Як на Ґанта, то це не дівчина, а закрита книга. Вона йому нічого не сказала ні про Стиляг, ні про допільські кампанії, ані про пересування Логана Гартнетта. Попри це, вона вилася навколо, заходила до нього, погоджувалася з ним спати. Подейкували, що у неї на стволі були уже зарубки, і Ґант готовий був у це повірити.

— Не можеш побути ще трохи?

Вона навіть не завдала собі клопоту відповісти.

Знову рушила в ніч, полишивши понурого Ґанта на дивані. Очі в неї котячі. Пусткою вона ходить так само легко, як Дополем чи Манівцями.

Не спускай з неї ока, Ґанте.

Але він, хай там як, її цінував, і доки фургон зловісно рипів уночі, благав пробачення. Гидота це — коли кортить молоденької, а в самого вже п’ятдесятка за плечима.

Він ще трохи поварився у власних думках, а супчик то каламутний. Потім розгублено підвівся і вдягнувся. Кістки нили, розум оповила смутна втіха. Він вийшов назовні — скуштувати вітру. Ненадовго в голові прояснилося. Він заплющив очі і спробував повернутися у втрачений час, який ніколи вже не віднайти. Справжнього його смаку він більше не спізнає. А колись знав — Маку.

Ґант завжди ходив по самісінькому краєчку земель пам’яті. Будь-якої миті міг зашпортнутися і провалитися в пітьму, на той бік чи на другий. Спохопитися не встигнув би, як знову опинився б на бистрині почуттів. Звичайно, боуганська порода має іскри в жилах, проклята і благословенна пекучими пристрастями.

Картини втраченого часу рушили у стрімкий наступ. Коли їй було вісімнадцять. Коли вона з ним гуляла. Як вона з ним говорила. Як її вуста вигиналися, вимовляючи його ім’я.

Він рушив у ніч, труснув великою ведмежою головою, щоб позбутися спогаду, і трохи поплакав, а тоді висміяв себе за сльози. Ну ти й штучка, Ґанте. Ну ти і вляпався. Та ще й із ким.

Обережно, Ґанте.

Крокував рівниною Пустки. Вітровій нарешті нагнав йому в голову трохи здорового глузду. Згори блиснули жовтим очі дикої кози, що стежила за ним із вигідної висоти. Ґант змусив себе мислити тверезо. Під ногами простягався шлях їхнього спільного минулого. Тут твій крок, — думав він, — а тут мій. То твій крок, а це мій, через дні, з яких ми, Маку, вийшли, опівдні втраченого часу.

На півострові ностальгія — це приманка, вишкірена гачками.

Ґант повернувся на початку серпня. І одразу став жертвою наших рідних спогадів. На боуганськім білім світі час розхитаний, є в ньому щось плинне, минуле просякає в майбутнє, а минущу мить вхопити найтяжче. Ґант повернувся з кількома сотнями в кишені, в розношених черевиках і з підрізаним плечем, де вже почалося запалення, — і це все, що він заробив за останні 25 років. Жаркий літній день, вітерець ледве лизне, легіт у високих травах шепоче давні таємниці Пустки. Над підсохлими болотами ряхтіла чорна завіса

1 ... 11 12 13 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто Боуган», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто Боуган"